Що таке клубна система?

Post cover image

У попередній статті "Що не так з Українською федерацією фігурного катання?" ми згадували різні системи управління спортом — радянську, північноамериканську та європейську — і стверджували, що вони працюють найефективніше, коли збігаються з системою керування країною. Але ми не зупинялись на цьому детально і не пояснювали, що це означає насправді.

Інколи це буквально означає збіг з політичною та економічною ситуацією в країні. Наприклад, у Бельгії майже всі види спорту мають по дві федерації — французькомовну й нідерландськомовну, відображаючи політичну організацію. Або приклад клубної системи Іспанії, яка була замінена на централізовану систему управління, схожу на радянську, за часів 40-річної диктатури Франко, і відновлена після повернення країни до демократії. Але загалом це означає, що система заснована на принципах, за якими побудоване суспільство, і клубна система організації спорту якраз є гарним прикладом, щоб це продемонструвати.

Сутність клубної системи

Клубна система є фундаментом систем організації спорту в усіх європейських країнах, у США, Канаді, Австралії, Японії та інших країн з верхівки списку індексу демократії:

І для цього є вагома причина. Демократія — це про свободу людей самостійно вирішувати, як керувати й мати право на самоврядування, на противагу тому, щоб маленька група людей вирішувала, як керувати всіма іншими.

Спорт починається з людей, які люблять ним займатись, люблять вчитись і навчати, люблять змагатись, вболівати і розвиватись. Це в їхніх власних інтересах —  поєднувати зусилля, формувати команди, колективи та групи — це те, що відбувається природнім шляхом, без планування. Разом дешевше й простіше досягати цілей — орендувати спортивні приміщення, ділитись досвідом, навчатись чи пропонувати свої послуги, навчаючи інших. Коли двоє чи більше людей, що люблять один і той самий вид спорту, мешкають в одному (фізичному чи віртуальному) середовищі й поділяють базові демократичні цінності, збираються разом і вирішують поєднати зусилля — це вже є непоганим початковим визначенням клубу.

Спортивний клуб — це самоорганізована група ентузіастів у певній дисципліні, яка зацікавленна в тому, щоб практикувати та розвивати цей спорт. Слово "ентузіазм" тут важливе — пристрасть та любов до спорту є невід’ємною частиною створення спортивних клубів. Клуби не засновуються державними органами, які виконують план та назначають директорів чи тренерів.

Якщо поглянути вглиб історії розвитку спорту, то коли з’являються кілька клубів (з різних регіонів міста чи країни, наприклад) і потребують певної координації зусиль — наприклад, стандартизації правил чи організації змагань між собою — найлогічнішим кроком стає формування асоціації чи федерації з цього виду спорту. Для нових видів спорту національні федерації можуть далі створити міжнародні федерації: ISU, наприклад, був заснований наприкінці 19 століття представниками федерацій Нідерландів, Великої Британії, Австрії/Німеччини та двох клубів зі Швеції й Угорщини.

Але головним у цій системі є те, що вона організована за принципом піраміди, в якій клуби становлять її фундамент. Клуби можуть бути різного розміру й спеціалізації, що дозволяє брати участь у спорті широких верств населення й різних соціальних груп ("спорт для всіх"), та формувати базу для професійного й елітного спорту.

Головні принципи клубної системи:

  • клуби самоорганізовані, і участь у них є добровільною;
  • клуби є фундаментальним блоком всієї системи;
  • система будується знизу догори,

і це відбувається природним шляхом.

Іншими словами, клубна система — це те, що відбувається, коли держава не вказує людям, як їм займатися спортом.

Клубна система — це те, що відбувається, коли держава не вказує людям, як їм займатися спортом.

Можливо, вам цікаво, як самоорганізовані структури перетворюються в національну систему керування спортом? Відповідь тут проста: в демократичних суспільствах процес утворення нових законів і політик полягає в тому, щоб зрозуміти що люди вважають за правильне, і перетворити їх на закони. Це може звучати трошки незвично для українців, але це є сутність законотворення в розвинутих країнах.

Резюмуючи, клубна система — це найприродніша форма організації в спорті в демократичному суспільстві. Вона виникає самостійно, якщо не втручатися.

Спортивні клуби та легальний статус

Майже в усіх країнах спортивні клуби — це просто неприбуткові громадські організації, добровільно створені людьми, які мають пристрасть та досвід у певному виді спорту. Ніяких особливих регуляцій спеціально для спортивних громадських організацій немає, але є певні принципи, які характеризують спортивні клуби: добровільність, фокус на інтересах його членів, демократичні механізми прийняття рішень та автономність. Останній пункт означає, що клуби не залежать від сторонніх організацій і фінансуються переважно з внутрішніх джерел, що ми розглянемо за хвилину.

Клуби, як правило, є неприбутковими організаціями — що означає, що весь надлишок доходу клубу йде в бюджет клубу, на його розвиток та витрати, а не розподіляється між його членами. Інколи статус неприбутковості є обов’язковим, але частіше — ні, хоча майже всюди він є умовою для отримання додаткового фінансування від держави, тож це найпопулярніша легальна форма реєстрації спортивних клубів у світі.

Створення юридичної особи, ведення бухгалтерії та інші бюрократичні моменти можуть бути невиправданою складністю для маленьких та простих клубів, тому в деяких країнах клуби можуть існувати без юридичної особи взагалі. Яскравим прикладом є британська форма неінкорпорованого товариства (unincorporated association), яке керується лише власним статутом, не потребує реєстрації та дуже швидке й просте у створенні. Мінус його, звісно, в тому, що офіційно такі клуби не мають права вступати в будь-які легальні відносини — орендувати приміщення чи платити зарплату — але це вирішується через довірених персон та опікунів у керівництві клубу, через юридичні особи яких вже відбуваються потрібні юридичні транзакції від імені клубу.

Спортивні клуби та держава

Ще повертає нас до теми систем управління спорту в державі. Якщо клуб — це самоорганізована автономна добровільна неприбуткова організація, то до чого тут держава?

Власне, втручання держави тут і не потрібне. Якщо люди мають достатньо свободи для самоврядування й мають всі інструменти, щоб створювати спортивні клуби й асоціації та координувати свої зусилля — цього достатньо, щоб розвивати спорт і задовольняти потреби суспільства.

Тобто в теорії спортивні клуби можуть спокійно існувати без взаємодії чи координації з державою. Але на практиці держава є зацікавленою в розвитку спорту, а клуби зацікавлені в зацікавленості держави, яка приймає форму матеріальних чи нематеріальних стимулів. Фінансування спортивних клубів (через федерації чи муніципальні бюджети) є в прямому інтересі держави, оскільки клуби виступають кінцевими виконавцями запиту на спорт від держави — чи то здоров’я нації, чи престиж країни на міжнародній арені. Фінансування, як правило, відбувається у формі надання доступу до спортивної інфраструктури, грантів та субсидій.

Стимули можуть бути і не фінансовими, коли держава бажає досягнення певних соціально бажаних цілей. Наприклад, Sport England (установа в Великій Британії, що займається спортом) має систему ліцензування клубів Clubmark (названою за добре відомою маркою якості Kitemark). Клуби, які пройшли акредитацію й здобули цю ліцензію, не лише отримують преференції в розподіленні доступу до клубів та фінансування, а й сприймаються суспільством як більш якісні, надійні й безпечні клуби, позитивно впливаючи на репутацію клубів. За наявності вибору, батьки віддають дітей скоріш до ліцензованого клубу, а акредитовані клуби гордо показують свій статус за кожної нагоди:

Тож коли клуби є базовим будівельним блоком спортивної організації суспільства, задача держави — прийняти це та побудувати систему підтримки й розвитку спорту навколо клубів. Більшість країн має певні організації типу "міністерств спорту" (як правило це міністерства молоді, культури та спорту, але назви можуть бути різними — як-то Sport England, згадана вище), але не слід плутати це з міністерствами рядянського типу. В клубній системі міністерства спорту, як правило, мають дуже велику ступінь незалежності від уряду та працюють переважно з фінансуванням спортивної галузі.

Розміри спортивних клубів

Саме слово "клуб" є досить загальним і нічого не говорить про розмір організації. Так само, як і слово "компанія" стосується однаково і маленького стартапу в гаражі, і мультимільярдну корпорацію, клуби можуть бути як маленькою групою з трьох людей, так і величезною структурою, в яку входять десятки тисяч людей і яка має власні акції на біржі.

Маленький колектив на місцевій ковзанці з одним тренером — це клуб. "Реал Мадрид", яким колективно володіють 50000 людей і обирають президента, — теж клуб.

Найпоширеніші розміри клубів різняться від країни до країни, тож використовувати тут середні значення має мало сенсу, але в академічній літературі, як правило, використовується наступна класифікація:

  • маленькі клуби — менше 100 членів;
  • середні клуби — від 101 до 500 членів;
  • великі клуби — більше 500 членів.

Такий поділ дуже умовний, але дає певне уявлення. Більшість клубів переважно належать до першої категорії — маленьких клубів.

Фінансування спортивних клубів

Як і будь-яка організація, клуби потребують певних фінансових витрат для функціонування й досягнення цілей. Оскільки вони є неприбутковими організаціями, створеними людьми зі спільною метою задля розвитку спорту, то головна фінансова задача стоїть в балансуванні доходів і витрат. Увесь надлишок доходів (прибуток) йде на витрати клубу.

Є дві категорії джерел доходів для клубів — внутрішні та зовнішні. Внутрішні джерела — це ті ресурси й фінанси, що надходять від самих членів клубу, а зовнішні — з-поза меж клубу: держави, муніципалітетів, спонсорів та інших гравців, що не є членами клубу.

Найважливішим і первинним внутрішнім джерелом доходів є членські та вступні внески, які, як правило, є досить помірними, оскільки клуби прагнуть бути доступними для широких верств населення. Багато європейських клубів фігурного катання, наприклад, мають членські внески в районі 30-60 євро на рік або 3-5 євро на місяць (це 100-160 грн на місяць). Але це може суттєво відрізнятись від країни до країни.

Іншими внутрішніми джерелами є клубні заходи на кшталт організації змагань, благодійних виступів, фандрейзингових ініціатив чи комерційної діяльності. Неприбуткові організації можуть вести комерційну діяльність, якщо дохід йде до бюджету клубу — як правило, це або кафе при ковзанці чи продаж одягу й атрибутики з символікою клубу.

Серед зовнішніх джерел фінансування клубів найголовнішими є державні субсидії, гранти від муніципалітетів та спонсорство. Ми торкнемося теми публічного фінансування трохи далі.

Який процент становлять ті чи інші джерела в бюджетах спортивних клубів? Це складно узагальнити, оскільки ситуація відрізнається, залежно від країни, виду спорту, розмірів клубу тощо. Але загалом середнє розподілення джерел доходів в клубах приблизно наступне:

  • членські внески — 40%
  • державне фінансування — 30%
  • спонсорство, комерційна діяльність та інше — 30%

Підтримувати фінансове здоров’я клубу — задаче не з простих. Вона потребує певного рівня фінансових і управлінських знань та досвіду, розуміння таких концепцій, як диверсифікація портфоліо, співвідношення користі до ризику різних джерел доходу та інших концепцій, більш знайомих людям з бізнесу. Наприклад, членські внески, як правило, є стабільним джерелом з маленьким ризиком, тому що вони надходять маленькими порціями (на кожного члена) і добре плануються. На відміну від державних грантів і субсидій, які, як правило, або надходять повністю, або не надходять взагалі та часто залежать від політичної й економічної ситуації в країні чи місті. Одна з повчальних історії, наприклад, сталася в Чехії, де муніципальні спортивні бюджети надмірно залежали від доходів від спортивної лотереї Sazka, яка збанкрутувала у 2011 році, — клуби, які сильно залежали від грантів, опинилися в дуже скрутному становищі.

Важливо розуміти, що клубний бюджет — це гроші клубу, які йдуть на досягнення його цілей і функціонування. Переважно це означає виплати загальних витрат на кшталт податків, адміністративних виплат, маркетингу, реклами, подорожей на змагання тощо. Інколи це може включати зарплату директора чи керівних посад клубу, хоча частіше за все це добровільні позиції, які займають члени клубу. Послуги тренерів, як правило, сплачуються індивідуально — кожен клуб сам обирає формат та порядок оплати праці тренерів чи інших позицій.

Спортивні клуби та державне фінансування

Як було зазначено раніше, одним з важливих джерел доходів для клубів є державне фінансування — у вигляді грантів, субсидій, податкових пільг, користування спортивною інфраструктурою тощо. 

Теоретично чеків спортивного клубу має бути достатньо, щоб визначити де, хто і як насправді займається яким спортом і як розподіляти фінансову допомогу. Цей принцип може бути відомим українцям за аналогією з "гроші йдуть за пацієнтом" — тільки в нашому випадку "гроші йдуть за спортсменом". Як правило, клуби подають звітність, де вказують, хто є членами клубу. Місцеві чи державні уряди можуть вибірково перевіряти, чи відповідають ці дані дійсності, щоб не створювати практику "мертвих душ" і справедливо розподіляти кошти. На практиці цей процес не завжди простий і безпроблемний, але принаймні система направлена на зменшення корупційних ризиків та прозорість.

Як правило, державне й муніципальне фінансування відбувається такими способами:

  1. загальне фінансування — це певний бюджет, який виділяється на спорт і розподіляється між клубами напряму чи через федерації. Деякі країни рахують загальну кількість членів клубу, хтось рахує певні вікові категорії або кількість ліцензованих тренерів — підходи бувають різні. Але важливо, що кожен клуб, що відповідає критеріям, автоматично потрапляє під розподілення коштів.
  2. спортивна інфраструктура — спортивні об’єкти дуже часто є невиправдано дорогими в будівництві, тож будуються державою і розподіляються між клубами. Керуванням та підтримкою належного стану часто займаються місцеві уряди, але інколи об’єкти здаються в оренду клубам, які беруть на себе підтримку стану в обмін на додаткові знижки. Також уряди можуть підтримувати будівництво нових споруд клубами у формі інвестицій.
  3. цільові програми — нерідко додаткове фінансування надається клубам, що пропонують послуги для певних цільових запитів від держави. Це можуть бути програми з залучення до спорту ширших верств населення, як-то людей похилого віку, людей з інвалідністю (програми адаптивного спорту), мігрантів чи інших груп. Таке цільове фінансування збільшує залученість громади в спорті та розвиває концепцію "спорт для всіх".
  4. елітний спорт — клуби також мають додаткове фінансування для розвитку професійного спорту, проведення міжнародних змагань, подорожей на змагання, організації зборів тощо. Як правило, цей напрямок фінансується через федерації, які розподіляють кошти між клубами.

Щоб отримати гранти та субсидії, клуби подають спеціальні форми на отримання грантів, де зазначають, як і на що вони будуть витрачатись.

І важливо пам’ятати, що державне фінансування становить 20-40% відсотків від загального бюджету клубу.

Спортивні клуби та волонтерство

Є ще один важливий економічний аспект фінансової спроможності клубів — це волонтерство. Це слово може мати трохи різні трактування для українців, але в спортивних клубах це означає, що якусь роботу пов’язану з діяльністю клубів його члени можуть виконувати добровільно та безоплатно. На відміну від прибуткових організацій та бізнес-компаній, клуби мають перевагу в тому, що складаються з людей, які вже об’єднані ентузіазмом, спільною метою та любов’ю до того, чим займаються.

Клуби часто пропонують людям дещо більше, ніж регулярне заняття спортом, — а саме належність до спільноти однодумців, самоідентифікацію та відчуття причетності до чогось більшого. В спортивних клубах знаходять друзів на все життя, моральну підтримку, розділяють радість перемог та сльози поразок. Якщо ж у клубі є відомі спортсмени — або навіть олімпійські чемпіони — то причетність до цього клубу сама по собі вже є великим мотиватором і важливим додатком самоідентифікації членів клубу. Для мільйонів людей у світі спортивні клуби стають "другою домівкою", що трохи говорить про рівень та глибину соціальних зв’язків, які створюються в клубах.

Тож не дивно, що члени клубу часто готові допомагати його розвитку, використовуючи свій час та вміння безкоштовно. Різноманіття й спектр добровільної робити в клубах величезні — від займання посад в керівництві до заливки льоду на "Замбоні". Хтось із членів клубу (або батьків дітей з клубу) може працювати у фінансовому секторі й залюбки посісти місце відповідального за ведення бюджету. Хтось може мати досвід в юриспруденції — і взяти на себе всі юридичні моменти роботи клубу. Хтось може гарно фотографувати або займатися веб-дизайном — і розробити гарний сайт чи вести сторінку в інстаграмі. Під волонтерство також підпадає будь-яка допомога в проведенні змагань, підтримці спортивних споруд чи спорядження. Хтось може залюбки безкоштовно час від часу виконувати функції інструктора чи тренера. Хтось може використувати свій транспорт для того, щоб підвозити інших членів клубу за нагоди, або для подорожей на змагання. Члени клубу навіть можуть розфарбувати свій транспорт в його кольорах і нанести лого.

Автомобіль одного з членів клубу з символікою у Північній Італії. Іван Данилюк

Знову ж таки, форма, тип і кількість годин волонтерства в спортивних клубах суттєво відрізняється від країни до країни і залежить від багатьох факторів. У США, наприклад, волонтерство в клубі очікується майже безумовно й озвучується під час вступу до клубу. Члени клубу зобов’язуються витратити 8-10 годин на рік на волонтерство в будь-якій формі або сплатити волонтерський внесок (який повертається, якщо певну кількість годин поволонтерили). А в скандинавських країнах діяльність клубів і федерації майже повністю лежить на плечах батьків — вони організовують змагання, керують діяльністю ковзанок, займають керівні посади, шукають тренерів тощо. В середньому волонтери в клубах витрачають на це десь від 2 до 15 годин на тиждень.

Складно оцінити економічний вплив такої добровільної роботи, але одне дослідження у Франції оцінило, що 1 мільйон волонтерів у клубах виконують 300 мільйонів годин роботи щорічно. Без культури волонтерства ця вся робота йшла б у витрати з бюджетів клубу або не виконувалась узагалі. Деякі дослідження навіть кажуть, що сумарна економічна користь від волонтерської роботи в клубній системі перевищує державне фінансування майже в 15 разів (!).

Розвинуті спортивні організації й федерації розуміють важливість волонтерства та заохочують його різними способами. Федерація фігурного катання США, наприклад, прямим текстом пише на своєму сайті, що волонтерство є серцевиною федерації і що величезний обсяг роботи в клубах та федерації лежить саме на волонтерах. Skate Canada – канадська федерація фігурного катання — йде ще далі й щорічно проводить Церемонію нагородження волонтерів, де відзначає їхню роботу почестями й призами. Цього року церемонія пройшла онлайн через пандемію COVID, але ось для прикладу відео з 2013 року, що дає уявлення про те, яку роль займає волонтерство в Skate Canada:

Як створити клуб?

Давайте поглянемо на те, як відбувається створення клубу в клубних системах інших країн.

Що не дивно, воно починається з уже існуючої групи людей, які займаються певним видом спорту і розуміють, що вони є окремою групою. Можливо, якийсь тренер переїхав у нове місто, або на новій ковзанці сформувалась група навколо тренера, або у вже існуючому клубі певна група зрозуміла, що не розділяє підходів клубу й хоче робити щось інакше. Головне тут те, що будь-хто має право заснувати клуб — для цього не потрібно питати дозволу чи мати зв’язки в держапараті. Клуби не створються наказами згори.

Тож заснування клубу починається з пошуку в гуглі "Як заснувати клуб?", що, дякуючи алгоритмам, виводять людей на сайти місцевих спортивних організацій чи федерацій, де створенню клубів присвячені цілі сторінки чи навіть сайти. Оскільки в клубній системі федерації є об’єднанням клубів, то вони зацікавлені в тому, щоб допомагати людям створювати нові.

Оскільки клуби — це громадські організації, то на них діють базові вимоги, згідно законодавства — на кшталт мінімальної кількості людей (як правило, 2 чи 3). Далі процес відносно простий і швидкий та відбувається онлайн:

  • написати статут — документ, що описує цілі й мету створення клубу, структуру правління (навіть якщо це лише дві людини), принцип керування й прийняття рішень та ще низку моментів. Як правило, вже є типовий статут для клубів, які люди можуть використовувати без необхідності звертатись до юристів за допомогою;
  • зареєструвати організацію в Міністерстві юстиції — створити юридичну особу, іншими словами, та відкрити банківський рахунок;
  • зареєструватись у державному реєстрі спортивних клубів — це часто офіційна вимога держави для клубів, які хочуть отримувати фінансову чи інфраструктурну допомогу від держави;
  • приєднатися до федерації зі свого виду спорту — федерації можуть висувати свої вимоги для приєднання, як-то мінімальна кількість членів у клубі або наявність ліцензованих тренерів. Але на перших порах цілком можливо, що клуб буде працювати, ще не будучи членом федерації.

І, в принципі, це все з основних кроків. Подальша діяльність клубу залежить лише від самих його засновників — запустити рекламу про новий клуб, запустити веб-сайт та сторінки в соцмережах, залучати нових членів та вирішувати, як краще керувати клубом, шукати фінансування, організовувати заходи й займатись улюбленим спортом. У клубі ви маєте право робити все так, як вважаєте за потрібне. Проактивність та кваліфікація засновників і членів клубу є, як правило, найголовнішим фактором успішності подальшого розвитку клубу.

Спортивні клуби та федерації

У клубній системі федерації історично створюються за принципом "знизу догори" з представників клубів та будуються на схожих принципах самоврядування й демократичного прийняття рішень, що й клуби. В якомусь сенсі навіть можна сказати, що федерація — це такий собі клуб із інших клубів. Федерації координують інші клуби, організовують змагання між клубами, допомагають визначитись з найкращими практиками навчання, тестування чи оцінювання в виді спорту тощо.

Взагалі у федерацій є три функції:

  • поєднувати клуби, з ціллю розвитку та популяризації виду спорту;
  • комунікувати з державними установами, лобіювати свій вид спорту та розподіляти фінансування;
  • представляти й комунікувати з міжнародною федерацією зі свого виду спорту.

На відміну від клубів, у федерації набагато більший набір гравців, з якими треба мати справу (індивідуальні члени, клуби, тренери всіх рівнів, любителі й елітні атлети, уряди, приватний сектор, інші спортивні організації на кшталт Олімпійського комітету тощо), і вона має складатися з найкращих представників спортивної громади за демократичним принципом. Вони можуть збирати й вести статистику, допомагати клубам розвиватися, пропонуючи консалтингові чи освітні програми для клубів, розробляти плани тренувань і системи ліцензування тренерів, засновувати фонди для розвитку клубів, тренерів і суддів та багато чого іншого.

Цікаво, що фінансове здоров’я федерації будується за тими ж принципами, що й у клубі — диверсифікацією портфоліо доходів та залученням найкращих доступних у громаді людей на відповідні посади.

Відмінність між клубами та ДЮСШ

Сподіваємось, що з інформації вище стають зрозумілі фундаментальні відмінності між клубами й радянською системою ДЮСШ. Хоча на поверхні вони мають схожі характеристики (і там, і там відбувається навчання спорту, і там, і там є потреба у веденні бюджету, і там, і там існують певні категорії тренерів і плани тренувань) але принципи, за якими це існує, — різні:

ДЮСШ Клуб
Володіння міські ради

будь-яка група людей чи організація (наприклад, школа чи інститут)

Заснування неймовірно складний процес, яким займаються депутати міської ради будь-хто може створити клуб відносно легко й швидко
Свобода майже повна відсутність вибору вікових категорій, планів і підходів до навчань свобода у виборі напрямків, планів і підходів до навчань
Фінансування повна залежність від муніципальних і державних бюджетів; головний інструмент розвитку бюджету — це надія, що наступного року він буде більшим. державне фінансування становить 20-40% від бюджету, решта залежить від фінансової та управлінської грамотності керівництва клубу.
Зарплати тренерів визначені та обмежені державою, прив’язані до титулу, стажу й застарілої системи градації тренерів. Браян Орсер отримував би 5000 грн плюс бонус за стаж. тренери й клуби мають повну свободу самі вирішувати, скільки за свої послуги беруть тренери.
Керівництво назначається згори, директор має повний контроль над тренерами, в учнів ДЮСШ фактично немає інструментів впливати на керівництво демократично обране знизу за принципами меритократії та добровільності, з інструментами впливу на керівництво клубом для всіх членіі=в
Розподілення бюджету кероване згори, непрозоре, контролюється департаментом, зв’язки в департаменті чи міністерстві мають значення принцип "гроші ходять за спортсменом" — кожен клуб, що відповідає вимогам і в якому є спортсмени, має право на фінансову допомогу, незалежно від зв’язків у департаменті чи міністерстві

Як бачимо, клуби надають більше свободи вибору та можливостей для організації спорту. Це не лише підвищує залученість людей до спорту, але й зменшує корупційні ризики й дозволяє більш ефективно розподіляти бюджет. Активність клубів не обмежена регуляціями й правилами, встановленими державою — люди, спеціалісти у своїх видах спорту, мають свободу і право займатися та навчати, як вони вважають за краще.

Що також важливо, так це те, що клубна система створює конкуренцію на всіх рівнях — конкуренцію за кращі послуги для спортсменів, за кращі умови для тренерів, за краще використання коштів, за кращу інфраструктуру та за майже все інше. Клубна система дає можливість вибору, і люди вільні обирати, де і як їм займатися улюбленим спортом.

Клуб — це не срібна куля 

Важливо розуміти, що клубна система — це не срібна куля, що вб’є всі проблеми, і створення клубу не означає автоматично, що все в клубі буде добре. Управління клубом — це непроста задача, успіх у якій буде залежати від засновників та керівництва, їхніх умінь і досвіду. Немає єдиного правильного способу керувати клубом — натомість це стає задачею керівництва знаходити найкращі відповіді на будь-які виклики, внутрішні чи зовнішні.

Атмосфера в клубі також може відрізнятися суттєво — все-таки клуби є соціальними структурами, і персональні якості людей, які засновують чи керують клубом, мають значення, особливо в маленьких клубах. Один клуб може бути найулюбленішим місцем у світі для його членів, а інший — жахливим середовищем з токсичною культурою та скандалами.

Міфи про клубну систему

В Україні навколо клубної системи існує багато міфів. Як це часто відбувається, чим гірше розуміння якоїсь теми, тим більше міфів, тож хочеться сподіватися, ця стаття трошки покращить ситуацію. Але давайте розберемо кілька найпоширеніших міфів:

Міф 1: Клуби дорогі, це не для української економіки

Цей міф базується переважно на персональному досвіді спортсменів чи тренерів, які за кордоном поцікавились, скільки коштують тренування, порівняли з українськими реаліями й швидко дійшли висновку, що клубна система — це дорого. Мало хто почав вивчати менеджмент спортивних клубів у європейських університетах, дізнаватись про волонтерство та диверсифікацію бюджетів клубу, вивчати принципи внутрішнього й державного фінансування клубів.

Істина, звісно, інша. Централізована система ДЮСШ вже давно не надає "безкоштовне" навчання: батьки та учні платять за послуги, змагання чи екіпірування зі своєї кишені, тільки це робиться нишком, готівкою, не надаючи розголосу. Це створює тіньову економіку, яку майже неможливо дослідити й проаналізувати, але яка не створює здорової конкуренції, відповідальності чи звітності. За моїми власними приблизними оцінками, накопиченими за десятиліття у фігурному катанні, сумарні витрати батьків на цю "безкоштовну" систему є більшими щонайменше разів у 10-20, ніж офіційне державне фінансування. Якщо ця економіка вийде з тіні, вона буде, як мінімум, більш прозорою та ефективною, а здорова конкуренція оптимізує неефективні процеси. Зважаючи на це, клубна система буде навіть дешевшою для всіх учасників.

До того ж клубна система не ставить ніяких обмежень щодо цінових політик. Хочеться нагадати, що клуби — це про свободу вибору способів організації та управління, і це включає також вибір цінових політик, зарплат, тарифних планів тощо. У ринкової економіки є дуже мила якість — самовирівнювати ціни: якщо це буде дуже дорого — ніхто не прийде до клубу, і він зачиниться, якщо дуже дешево — клуб не зможе платити витрати й теж зачиниться. Оскільки це в прямих інтересах керівництва клубу зберігати фінансове здоров’я й не зачинятися — вони будуть змушені знайти оптимальні ціни й тарифні політики, щоб вижити. Економічні сили працюють незалежно від того, розуміють їх чи ні.

Міф 2: Клуби — для любителів, ДЮСШ — це для професіоналів

Чудова особливість клубів полягає в тому, що вони мають свободу обирати самі, кого, як і якими способами тренувати та на чому спеціалізуватись.  Хтось може просто вести початкові групи для дітей за планами, розробленими федерацією, а хтось може тримати найсучаснішу лабораторію для впровадження найостанніших наукових досягнень у спорті. Браян Орсер — тренер олімпійських чемпіонів Юдзуру Ханю, Юни Кім та Хав’єра Фернандеса, наприклад, тренує в Toronto Cricket and Skating Club. Це великий клуб, у якому представлені багато видів спорту, але, тим не менш, — це клуб. Ігор Шпільбанд — тренер, який привів до олімпійських і світових подіумів цілу низку фігуристів у танцях на льду, і він теж є тренером, найманим клубами (спочатку в Detroit Skating Club, потім Arctic Figure Skating Club та Skating Club of Novi).

Так, підготовка елітних спортсменів потребує інших зусиль і підходів та часто є пріоритетом для держави. Держава спонсорує такі клуби різними методами, але все ж таки кінцевим виконавцем запиту на тренування елітних спортсменів виступають клуби. Держава може мати свої центри елітної підготовки або гібридну модель — наприклад, в Естонії, окрім "клубу", існує поняття "спортивна школа", хоча насправді це лише певна ліцензія, яку отримують клуби, щоб мати додаткове фінансування для спорту вищих досягнень.

Тож ділення на любительське проти професійного спорту в контексті клубної системи — це просто помилкова дихотомія.

Міф 3: Клуби не безкоштовні, тож вони лише для багатих

"Безкоштовне" означає лише те, що за це платить хтось інший. В радянській системі за спорт платила держава, тож люди вважали, що це "безкоштовно". Клуби, як ми побачили вище, не безкоштовні, але це не означає, що вони не можуть впроваджувати програми для верств населення з низьким доходом. Державне й муніципальне фінансування часто має програми та гранти для допомоги різним соціальним групам, і надають спеціальні гранти саме для цього. Завдяки ним клуби вільно можуть впроваджувати "безкоштовні" послуги для малозабезпечених сімей та різних соціальних груп.

Більше того, оскільки клуби є важливим інструментом соціалізації громад і часто засновані соціально проактивними людьми, не рідкість, коли саме клуби стають піонерами в таких програмах. Клуби — це не бізнеси, в яких головна мета одержати прибуток і покласти до кишені, тому ідея соціальних програм, які залучають більше людей до спорту, є дуже близькою клубній системі.

Клубна система в Україні

У попередній статті ми згадували, що Україна, скоріш за все, перейде на клубну систему організації спорту. Але цей перехід насправді вже давно розпочався. Пам’ятаєте на початку статті тезу про те, що клуби — це найприродніша форма організації спорту для людей? В Україні клуби й клубна система поволі з’являються паралельно до існуючої радянської моделі та поки що знаходяться в тіні, залишаючись невидимою для держави та федерацій.

Найпростішим прикладом, напевне, є бігові клуби, які в останнє десятиліття збирають та об’єднують тисячі людей по всій Україні навколо любові до бігу. Ці клуби організовують марафони, тренування, навчально-тренувальні збори, подорожі на міжнародні змагання, ведуть свій бюджет, розвивають свої сайти й соціальні сторінки, залучають нових членів, навчають і допомагають одне одному і... не існують для державної системи спорту. Більшість з цих клубів ніколи не реєструються, тому що:

  1. в них немає стимулів і сенсу це робити, при тому, що рівень бюрократії для реєстрації ГО ще досить великий;
  2. ніхто навколо це не робить, тож культури клубів фактично не існує — кожен робить як вміє, лише закріплюючи уявлення, що "клуби — це для аматорів".

Але тисячі українців уже фактично є членами клубів, навіть самі того не усвідомлюючи й не знаючи, що в іншій країні їхній дружній колектив, у якому вони займаються улюбленим спортом, допомагають з розвитком, де мають найкращих друзів і т. д. — давно б уже був офіційним спортивним клубом, визнаним державою.

Деякі федерації — особливо в тих видах спорту, що менше залежать від державної допомоги, — вже розуміють цінність клубної системи та необхідність переходу на неї. Федерація легкої атлетики України, наприклад, багато років уже будує власну внутрішню клубну систему та пропагує ідеї клубів усіма способами. Інший, не дуже широко відомий приклад — Федерація карате, в якій фактично відбулася трансформація з типової радянської "федерації" в сучасну громадську організацію, створену з клубів за тими принципами, за якими будуються федерації розвинутих країн. Є версія, що карате було заборонено в СРСР саме через побоювання, що воно виховує бунтарський дух і спротив тоталітарній системі. Можливо, це саме те, чого не вистачає для рішучих змін у спортивній системі України.

У фігурному катанні, клубна система також поступово зароджується в місцях, які історично не були під контролем та впливом УФФК. Ми будемо розповідати детальніше про це в наступних статтях, але вже видно, як виникає здорова конкуренція, що стимулює розвиток і підвищення якості, та як українці самостійно приходять до фактично тих самих принципів управління й розвитку клубів, що й у Європі, навіть не знаючи про це. Що лише підтверджує тезу на початку статті — клубна система це те, що стається, коли держава не вказує людям, що робити.

Одна річ зрозуміла точно — перехід до клубної системи неминучий і є лише питанням часу. Найкращий шлях для держави — це прийняти ці процеси, визнати їх і будувати спортивну систему навколо них, паралельно вивчаючи досвід інших країн. Багато хто вважає, що втілювати зміни, які в інших країнах уже існують сотні років — це мінус, але насправді це плюс — маємо змогу пройти той шлях набагато швидше, не роблячи тих самих помилок і маючи вже колосальний досвід інших країн. Але зміни законодавства будуть лише частиною справи — іншою частиною має бути інформаційна кампанія, яка дозволить людям вивчити, зрозуміти й прийняти нову, ще не звичну нам, модель організації спорту. Ми колективно мусимо прийняти, що конкуренція — це добре, що зі свободою формувати власні клуби з’являється і відповідальність, що пасивне сидіння на бюджетах країни вже не працює, та навчитися на своїх і чужих помилках, розвивати фінансово самодостатні клуби. На цьому шляху ми мусимо якомога більше розповідати історії успіху, ділитися досвідом і помилками та допомагати тим процесам зародження клубної системи в Україні, які й так відбуваються.

Сподіваємося, що ця стаття трошки відповідає на головні запитання про те, що таке клубна система організації спорту і як вона працює. Ми будемо висвітлювати цю тему ще багато, тож слідкуйте за новими матеріалами. Також дуже цікаво почути ваші думки на цю тему — що зрозуміло, що ні, з чим згодні, з чим — ні. Напишіть нам на нашому форумі чи в соцмережах.

Post is written in English and Ukrainian.

Follow us on social media