Українська федерація фігурного катання (УФФК) — це організація, що керує фігурним катанням в Україні, організовує змагання та має ексклюзивне право представляти Україну в Міжнародному союзі ковзанярів (ISU). Сайт УФФК хвалиться високими досягненнями, олімпійськими чемпіонами, високими моральними стандартами та цінним науковим вкладом у сфері фігурного катання. Проте якщо поглянути на реальну статистику, можна побачити, наскільки плачевною є ситуація з українським фігурним катанням і наскільки стабільно вона погіршується під керівництвом УФФК. Якщо ж послухати українських фігуристів, які тікають від УФФК в інші країни в шокуючих масштабах, то можна здивуватись, як часто звучать слова на кшталт "корумпована", "контрольована однією сім’єю" чи навіть "мафія". На міжнародному ж рівні, УФФК добре відома суддівськими скандалами олімпійського рівня, і майже половина українських суддів були дискваліфіковані чи понижені в статусі. Багато людей відверто звинувачують УФФК в навмисному знищенні фігурного катання в Україні впродовж десятиріч.

Численні дискусії з цього приводу йдуть роками, і, як правило, обертаються навколо конкретних несправедливостей, конфліктів і персоналій та дуже часто закінчуються фразою "потрібно змінювати систему". Але майже ніхто не пояснює, що це взагалі за "система". Сотні людей в українському фігурному катанні хотіли б її змінити, але ніхто не говорить про те, як саме ця система працює і де вона зламана, не кажучи вже про те, як її змінити.

Ніхто не ставить головне запитання — що не так з УФФК?

У цій статті я спробую заповнити цей пробіл.

Що це за "система"?

Почнемо з визначення: система — це набір формальних і неформальних правил та відносин між людьми:

• формальні правила — це прописані контракти, що вказують, як і що робити: закони, політики, стандарти, протоколи тощо;
• неформальні правила — це соціальні домовленості, стереотипи та патерни поведінки, неписані схеми довіри й відносин між людьми.

Корупція, наприклад, ніколи не існує у формі формально прописаних законів, але недосконалі закони ведуть до появи корупції, яка стає неписаним правилом. Формальні та неформальні правила дуже тісно взаємопов’язані.

Кожна організація, враховуючи УФФК, — це набір писаних і неписаних правил та людей, що є їх носіями.

Формально УФФК — це неприбуткова громадьска організація, створена суспільством для розвитку фігурного катання в Україні. Формальні правила кажуть нам, що УФФК визначає розвиток фігурного катання в Україні. Статут цієї організації вказує, що кожен учасник має рівні права та шанси впливати на роботу федерації. Згідно цих правил, УФФК відкрита та прозора організація, яка розвивається за демократичними процесами. На папері УФФК — це колективне зусилля тренерів, спортсменів, батьків та всіх зацікавлених людей у поєднанні зусиль для розвитку фігурного катання в Україні.

В реальності ж це дуже далеко від правди — фігурне катання в Україні регулюється Міністерством спорту, а не федерацією. Керівництво федерації залишається незмінним упродовж десятиріч, і рішення приймаються маленькою групою персон. Більшість членів федерації почувають себе безправними та вважають, що в УФФК існує чітка система ієрархії, покірність якій є обов’зковим пунктом для тих, хто хоче бути почутим. Багато клубів і тренерів взагалі намагаються не пересікатися з УФФК якнакомога довше та вступають до неї, лише якщо не мають іншого вибору для участі в змаганнях.

Звідки береться така розбіжність між тим, що УФФК представляє собою на папері, і тим, що представляє собою насправді?

Щоб відповісти на це запитання, ми маємо зробити крок назад та поглянути на історію виникнення УФФК. Вона була створена у 1992 році, через пів року після розпаду СРСР. Мало що відомо про процеси тих часів, але ми знаємо, що президентом стала Людмила Михайловська, яка займала цю посаду ще з 1980 року й продовжувала бути в керівництві УФФК майже 40 років після. З огляду на це та на відсутність будь-яких реформ у сфері управління спортом, можна сміливо говорити про те, що УФФК була просто перейменуванням вже існуючої організації — Федераціїї фігурного катання Української РСР, та перейняла всі правила й принципи її роботи.

Що приводить нас до наступного важливого моменту для розуміння системи — федерації існують в контексті більшої системи — державної системи організацї спортом.

Системи організації спорту

Спорт є соціальною й самоорганізованою активністю, та розглядається як суспільне благо. Уряди майже всіх розвинутих країн активно підтримують та заохочують розвиток національного спорту. Цілі й задачі, які ставляться перед спортом, відрізняються від країни до країни, але, в цілому, вони поділені на чотири категорії: здоров’я, соціальний контроль, дипломатичні цілі та економічний розвиток.

Яку саме роль виконує спорт у тій чи іншій країні, залежить від політичної та економічної ситуації в ній. Тому й моделі управління й організації спорту майже усюди повторюють політичну модель країни. Загалом у світі є три основні моделі організацї спорту:

• радянська (російська) система — спорт централізовано керується та контролюється державою, має чітку ієрархію;
• північноамериканська система — спорт побудований на клубній системі, яка регулюється силами ринкової економіки, і держава фактично не втручається;
• європейська система — змішана клубна система, регульована економічними силами вільного ринку та державними субсидіями.

Радянська система, як свідчить назва, копіює авторитарну централізовану систему управління в СРСР, в якій держава відповідає й вирішує майже все. У цій системі держава контролює не лише виділення та розподілення фінансів у спортивний сектор, але й регулює спортивні правила, правила проведення спортивних змагань, формат та принципи діяльності спортивних шкіл, зарплати тренерів, місцезнаходження спортивних споруд і фактично все інше.

Північноамериканська система — повна протилежність. Держава майже повністю усунулась від втручання в спорт, і весь контроль віддано в руки тих людей, хто, власне, цим спортом займається. Які вже, за принципами ринкової економіки, об’єднуються в клуби, асоціації, федерації та приватні компанії для того, щоб задовольняти попит на той чи інший вид спорту. Навіть Національний олімпійський комітет США є приватною неприбутковою компанією.

Європейська система схожа за принципом на північноамериканську, проте пріоритет надається не економічній вигоді та прибутку, а максимізації користі від спорту — чи то вплив на здоров’я, кількість дітей, залучених у спорт, чи інші соціально бажані моменти. Спортивні клуби в Європі досить часто не є прибутковими, але це компенсується державними субсидіями, тому цю модель можна назвати змішаною. Через велику кількість різних країн у Європейському Союзі ця модель насправді включає в собі цілу низку схожих, але трохи різних моделей, які історично адаптовані під кожну з країн ЄС.

Важливо розуміти, що немає фундаментально поганої чи хорошої моделі — наскільки добре вони працюють, залежить від політичної структури та економіки країни. Чим краще система організації спорту збігається з системою управління країни, тим більше шанс, що вона буде працювати ефективно. Централізована радянська модель не буде працювати в США, а європейська не спрацює в Китаї.

В Україні ж система організації спорту була успадкована від Радянського Союзу майже без змін, хоча після набуття незалежності Україна безсумнівно рухається в напрямку європейських демократичних цінностей і засад побудови суспільства. Радянська система управління спортом вже не працює для сучасного українського суспільства. Щоб зрозуміти, чому, нам потрібно знову зробити один крок назад і поглянути на історію зародження радянської системи управління спортом.

До чого тут Сталін?

Головні принципи радянської спортивної системи були закладені ще у 30-х роках ХХ століття радянським диктатором Йосипом Сталіним. Більшість істориків погоджуються, що головною метою розвитку спорту в СРСР у ті часи була необхідність достатньої кількості міцних тіл для потреб армії й планової економіки, і міжнародний престиж не був пріоритетом: СРСР не був членом жодної міжнародної спортивної федерації до кінця 40-х років (до ISU приєднався в 1948-му) і навіть не брав участі в Олімпійських іграх до 1952 року. Але після завершення Другої світової війни боротьба за політичний вплив на новий світ стала одним з найвищих пріоритетів для Сталіна персонально. Була побудована нова система, яка б мала забезпечити СРСР домінування в спорті на міжнародній арені та довести світу переваги комунізму над капіталізмом. Олімпійський комітет СРСР було засновано в квітні 1951 року і команда Радянського Союзу дебютувала в Олімпійських іграх у 1952 році у Гельсінки.

Ця система була побудована на єдиних відомих Сталіну засадах — наказах та покараннях. Всі керівні органи назначалися згори персонально та мали виконувати накази під страхом фізичної страти. У своїй книзі "Складні дороги до Олімпу" Ніколай Романов, який був у ті часи головою спортивного комітету СРСР, згадує:

Прийнявши рішення виступати на змаганнях за кордоном, ми були зобов’язані гарантувати перемогу, інакше "вільна" буржуазна преса поливатиме брудом не лише радянських спортсменів, а й весь наш народ. ... Для отримання дозволу на поїздку на міжнародні змагання я мусив направити на ім’я Й. В. Сталіна спеціальну записку, в якій давалась гарантія перемоги.

Він не зробив помилки в непокорі Сталіну. Раніше п’ять спортивних міністрів та багато спортивних керівників були страчені, багато хто були заслані в табори на десятиріччя. Це було початком системи "перемога будь-якою ціною".

Цей страх перед стратою був основою усієї системи та часто набував страшних і абсурдних форм. Один з відомих прикладів такого абсурду — це історія з сином Сталіна Василем, який був призначений головою хокейної команди "ВПС МВО". 7 січня 1950 року майже вся команда розбилася в авіакатастрофі під Єкатеринбургом (тодішнім Свєрдловськом). Через страх покарання батьком Василій наказав засекретити трагедію, швидко доповнив команду новими гравцями, серед яких був навіть брат одного з загиблих гравців, і наказав пресі забиті голи згадувати лише за прізвищем або не згадувати взагалі (у випадку нових гравців) під страхом страти. Йосип Сталін так і не дізнався про загибель команди й не покарав сина.

Ці приклади — лише верхівка айсберга, яка демонструє принципи, на яких будувалась радянська спортивна система. Десятиріччя страху перед стратою перетворились на неписане правило "перемога будь-якою ціною", навіть коли страти спортивних міністрів припинились.

Ця система керування спортом згори породила складну та цікаву ієрархію, в якій ключове місце займали так звані "добровільні" спортивні  товариства (ДСТ), які були прив’язані до певних індустрій чи міністерств. Добровільними їх складно назвати, оскільки вони створювались, керувались та фінансувались виключно державою. Головним керівним органом над ДСТ була Рада (Всесоюзна Рада профспілок ДСТ), яка також керувала системою дитячих спортивних шкіл (ДЮСШ) та спортивними федераціями.

Спортивні федерації в цій системі були лиш формальністю задля легітимізації державної системи керування спортом. Їхньою головною задачею було звітувати перед Радою про певний вид спорту та комунікувати з міжнародними федераціями. Історично ці організації не мали нічого спільного з добровільністю, об’єднанням клубів чи керуванням спортом. В якомусь сенсі, федерації в СРСР були фейковими організаціями, створеними державою з бюрократичних причин. У них не було механізмів демократичного голосування чи забезпечення справедливості для всіх членів федерацій. Проте були механізми звітування нагору, забеспечення покірності політиці партії, і головною задачею було гарантувати медалі будь-якою ціною.

Українська система організації спорту й досі переважно базується на цій системі, створеній Йосипом Сталіним.

Чому ця система більше не працює?

Така централізована патерналістська модель "працювала" в СРСР тому, що радянське суспільство було теж побудовано за такою самою моделлю. Вона була звичною, зрозумілою та прийнятною для радянської людини. Проте Україна у 2020-му є хоч і відносно молодою, але безсумнівно демократичною країною і поволі рухається до децентралізації управління у всіх секторах.

Централізована радянська модель управління просто не підходить Україні.

Для початку, такий спосіб керування спортом суперечить Конституції України. На папері спортивні федерації в Україні є громадськими організаціями. Згідно законодавства, держава не має права втручатися в діяльність громадських організацій, проте коли мова заходить про спорт, держава має ціле міністерство для втручання в діяльність спортивних федерацій, на які накладаються купа обмежень та регуляцій.

Для прикладу, держава:

• визначає та обмежує зарплати тренерів;
• вимагає диплом про освіту з фізичної культури для тренерів (навіть для тренерів з шахів);
• визначає правила щодо того, хто, як і коли може брати участь у змаганнях;
• визначає правила організації навчання за видами спорту

і багато іншого.

І це вже має мало сенсу для сучасних українців. Якщо ви хочете розвивати вид спорту, який любите, чому ви маєте питатись дозволу на це в держави? Більше не має сенсу той факт, що за ваші гроші ціле міністерство має вказувати, хто, де і як має право навчати чи змагатись у цьому спорті. Це нонсенс, що держава має визначати, де будуть розташовані спортивні школи. Спортивні федерації, які мають затверджувати в держави правила проведення змагань, — вже звучить як невдалий жарт для сучасного покоління українців.

Деяким видам спорту пощастило бути досить новими (на щастя, не було і немає ДЮСШ з кіберспорту), і вони розуміють цю невідповідність системи реаліям краще. Проте фігурне катання є олімпійською дисципліною і мало величезну роль для престижу СРСР, тому й українська федерація тут пустила невиправдано глибоке коріння в застарілу радянську систему.

Більшість українських спортивних федерацій на папері є "громадськими організаціями" лише за відсутністю кращого легального варіанту. Насправді ж вони є атавізмом старої системи й часто не мають нічого спільного з реальними інтересами громади в тих видах спорту. Крім того, і попит держави на спорт потроху відходить від "перемоги будь-якою ціною" та наближається до європейських поглядів на спорт як засобу створення здорової й активної нації.

Прокляття ресурсів

Але найбільша проблема, до якої призводить ця невідповідність, — понівечена економіка спортивної галузі. Економіка починається з людей, які створюють попит і пропозицію щодо спортивних послуг та товарів, і чим більше формальні економічні механізми збігаються з реальними процесами між людьми й організаціями, тим здоровішою є й економіка. Це та невидима рука, яка впливає на щоденні рішення чи їх відсутність мільйонів людей, визначає зростання чи занепад інфраструктури, форму та перспективи розвитку тренерів, атлетів, визначає привабливість спорту для фанів, медіа та спонсорів, штовхає спортсменів до переїзду в інші країни та впливає на все інше в спорті. Здорова спортивна система не може існувати без здорової економіки, а фігурне катання, як один з дорогих видів спорту, залежить від стану економіки ще сильніше.

Центральне планування й управління могли викривляти ринкові сили за рахунок неефективності та шалених коштів, але децентралізована ринкова система — ні.

Якщо уявити, що гроші — це їжа, а спортивний сектор — тварина, то радянський спорт можна зобразити як домашню тварину, яку завжди годували і яка ніколи не мала шансу навчитися здобувати їжу.

 - Чи подобалось це домашній тваринці? Можливо.

 - Чи ця тварина зростала нагодованою та сильною? Напевно.

Як будь-яка домашня тварина, вона була й безпорадною теж.

Але що як цей магічний потік їжі раптом припинився? Загальновідомо, що одомашнені тварини не виживають у дикому середовищі: в них просто немає базових вмінь для виживання. Українська спортивна економіка зараз нагадує цю бідолашну домашню тваринку, яка раптом опинилась без їжі на вулиці, без навичок та знань, як себе прогодувати.

Економісти називають це "прокляттям ресурсів": коли надмірні ресурси заважають чи повністю зупиняють розвиток економічних систем і інституцій, які потрібні для виживання й розвитку. Абсурдна кількість грошей, яка вливались у спорт в СРСР і витрачалась з сумнівною ефективністю, перетворили українських тренерів, спортсменів та чиновників в безпорадних споживачів, які не знають нічого про спортивну економіку, менеджмент і маркетинг у ринковій економіці та живуть у стані постійного очікування бюджетних вливань.

Розбиті серця

Ця застаріла система з розбитою економікою якось ще дихає лише за інерцією. Ось лише кілька повсякденних проблем, які така система породжує:

• система освіти випускає щороку певну кількість тренерів з фігурного катання, проте попит держави на тренерів обмежений кількістю ДЮСШ у країні. Молоді тренери вишиковуються в чергу, чекаючи на можливість зайняти місце в спортивній системі України та отримувати визначену державою платню. Більшість з них або переїжджають тренувати в країни з більшим попитом, або кидають фігурне катання, або перебиваються підкатками на комерційних ковзанках у торгівельних центрах і не існують ані для держави, ані для федерації.
• колишні спортсмени та тренери не мають офіційної можливості заснувати свій клуб фігурного катання, розвивати свою кар’єру тренерів чи спортивних менеджерів, випробовувати новітні підходи до організації навчання. Шалений потенціал розвитку фігурного катання втрачається щороку через неефективність спортивної системи.
• бюджети федерацій та ДЮСШ формуються виключно з державного фінансування, оскільки це було єдиним джерелом доходу в СРСР. Як правило, вони не мають ні знань, ні досвіду наповнення бюджетів за рахунок спонсорства, благодійності чи комерційних можливостей. Саме тому найпопулярнішою фразою в усіх українських спортивних інтерв’ю, напевне, є "держава виділяє мало грошей".
• обмеження зарплат тренерів, зменшення фінансування окремих видів спорту й усе ще централізована ієрархія спортивної системи створює (чи просто не знищує) плідне поле для корупції та сприяє консолідації влади у спортивних структурах. УФФК має майже повний контроль над ДЮСШ, які навчають фігурному катанню, і скандали про крадіжки коштів з бюджету є давно звичними.
• відсутність ефективної та чесної конкуренції між клубами, тренерами й менеджерами за ресурси призводить до занепаду й погіршення якості послуг, які надають спортивні школи, та деградації розвитку в спорті загалом.
• нестача інфраструктури — оскільки фігурне катання потребує дорогих ковзанок, а держава вже не викидає мільярди на розбудову державних спортивних об’єктів, інші шляхи координації ресурсів, інвестицій та зусиль для побудови ковзанок в принципі в Україні невідомі. УФФК і ДЮСШ мають ексклюзивний доступ до трьох з половиною придатних до тренування льодових арен в Україні та є постійними учасниками численних конфліктів одне з одним за лімітований доступ до льоду.
• відсутність інституцій для допомоги спортсменам після завершення спортивної кар’єри. В СРСР колишні спортсмени вже не могли здобувати медалі для країни, тож переставали існувати для держави. Через ранню спортивну спеціалізацію вони виявлялися неготовими до викликів життя після спорту, і багато спортсменів знаходили єдиний вихід в алкоголі та інших наркотиках.
• нормалізоване фізичне та емоційне насилля над дітьми. Багато дітей кидають займатися фігурним катанням на ранніх етапах, тому що радянська спортивна система диктує, хто має шанс виграти медаль для країни, а хто — ні, і тисячі дітей і підлітків, які б хотіли навчитися кататися на ковзанах, кидають це після того, як чують постійне "ти товстий/-та", "ти старий/-а" чи не витримують криків, биття, булінгу, принижень і образ від тренерів, які працюють за радянською моделлю "перемога будь-якою ціною".

Іншими словами, існує величезна розбіжність між тим, що українська спільнота фігурного катання бажає, і тим, що українська спортивна система може запропонувати. Відсутність можливостей наповнювати бюджети, створювати нові клуби, відсутність знань про спортивний менеджмент та завчене відчуття безпорадності, створюють ідеальне підґрунтя для корупції, внутрішніх конфліктів, несправедливості, моральних і фізичних травм. Ця зламана система породжує тисячі розбитих сердець, кар’єр, можливостей і життів.

То що не так з УФФК?

Повернемося до нашого запитання на початку: що ж не так з Українською федерацією фігурного катання?

Напевно, те, що вона ніколи й не була федерацією в тому сенсі, який вкладається в це слово в сучасному світі. Радянські федерації створювались не клубами, які вирішили поєднувати та координувати свою роботу, а державою з бюрократичних міркувань. УФФК так і залишилась такою бюрократичною установою і зберегла всі головні принципи їхнього функціонування. Вона не знищує українське фігурне катання навмисно, але її застарілі та безпорадні принципи організації й управління призводять до його знищення попри їхнє бажання.

Так само й люди, які десятиріччями контролюють діяльність УФФК і усіма силами тримаються за свої позиції — не є проблемою. Вони — лиш симптом більшої проблеми. Змінивши людей в керівництві федерації, можна лише трохи вирішити локальні проблеми, але це не вирішить головної. Проте внаслідок вирішення цієї проблеми люди в керівництві зміняться автоматично. Неефективність УФФК є лише проявом більш загальної проблеми з українською спортивною системою.

УФФК - це колгосп, який опинився в ринковій фермерській економіці й не може це зрозуміти.

Що робити?

Як з будь-якою невідповідністю між двома речами, є два способи її вирішити: змінити або одне, або інше. Оскільки ми маємо справу з невідповідністю системи організації спорту з організацією суспільства, то є два варіанти:

1. Повернути українське суспільство в СРСР
2. Змінити систему організації спортом

Перша опція — це те, що багато людей прямо чи непрямо вбачають як рішення проблем з розвитком фігурного катання в Україні. Наприклад, коли пропонують, щоб "Порошенко персонально взяв під контроль фігурне катання" або "щоб федерації очолювали олігархи".

Друга опція — провести реформу спортивної системи та замінити її на модель, яка більше відповідає сучасній структурі й економіці України.

На мою думку, перший варіант уже не можливий. Тому єдиною реальною опцією для України є другий варіант. Адаптуйся або помри.

Як же змінити спортивну систему в Україні? Це окрема велика тема, і ця стаття є лише першою в циклі матеріалів, які будуть розкривати цю тему. Як ми вже згадували на початку, в кожній системі є дві однаково важливі складові — формальні та неформальні правила.

Формальні правила — це українське законодавство, і реформа спортивної системи є важливим кроком до змін. Скоріш за все, в Україні буде європейська клубна модель. Принаймні останніми роками вона дедалі більше обговорюється, і потроху рух в цьому напрямку набирає обертів. Звичайно, клубна модель України не має бути сліпо скопійованою з інших країн, а буде розроблена з урахуванням досвіду століть спортивного розвитку різних країн і місцевих особливостей.

Насправді цей перехід від радянської системи до європейської вже потроху відбувається й сьогодні. Наприклад, лише кілька місяців тому була прийнята поправка до закону, що дозволяє федераціям не затверджувати правила змагань з державою.

Більш того, остання розроблена Стратегія розвитку спорту і фізичної активності України до 2032 (U-Sport 2032) за колишнього заступника міністра спорту Володимира Шуміліна, дуже чітко дає зрозуміти вектор, за яким буде відбуватись реформа української спортивної системи. Згідно з нею, головна задача спорту для держави - це перш за все здоров’я нації. Престиж на міжнародній арені також є в пріоритетах, але точно не першим і не єдиним, і відхід від радянської моделі "перемога будь-якою ціною" також чітко окреслений. У ній іде мова й про перехід на клубну систему. Ініціативи команди Шуміліна були поставлені на паузу через політичну турбулентність теперішньої влади, але нова стратегія (Стратегія розвитку спорту і фізичної активності України до 2028), яка була запропонована в травні 2020-го новою командою, схоже, перейняла деякі ключові тези. Загалом попит на перехід на клубну систему стає все більш очевидним, і це вже скоріше питання часу.

Але залишається й друга сторона — неформальні правила організації спорту в Україні. Просто перейменувати ДЮСШ в клуби — не спрацює. Україна не має досвіду та розуміння того, як розвивати спорт у таких системах, тому навіть навколо самої ідеї клубів існує безліч міфів та непорозумінь. Напевно, найтиповішою фразою, яку можна почути про клуби фігурного катання: "Ой, ми були в Італії якось, і бачили який там лід дорогий — ні, нам така система не підходить, у нас інші зарплати". Що, звісно, є лише демонстрацією відсутності розуміння, що це взагалі за клубна система.

Змінити закони без зміни розуміння того, як має працювати нова українська спортивна система, не вийде. Тому однією з найважливіших задач я бачу активну та якісну комунікацію про те, що таке клубна система, як вона має працювати та розвінчення міфів навколо неї. Наступна стаття з серії буде присвячена саме цій темі — вивченню того як це працює, як діє в різних країнах, та розбору міфів навколо. І вже після того ми поговоримо детально про те, як і що саме ми зможемо робити для врятування фігурного катання в Україні.

Резюмуючи, в України й українського фігурного катання особливо немає вибору — або ми переходимо на кращу систему управління спортом, або знищуємо фігурне катання в Україні остаточно.

Дякую за ваш час, залишайтесь на зв’язку та напишіть нам, що ви думаєте з цього приводу на нашому форумі.