Усім привіт, і вітаємо в наступному епізоді Skate Ukraine Academy. Сьогодні ми говоримо про насильницьке та позитивне тренерство. Щойно ми запустили Skate Ukraine, то почали отримувати багато відгуків, у тому числі — негативних. З такими твердженнями, мовляв “насильницьке тренерство потрібне, якщо хочете результатів”. І я відчуваю, що ми мусимо розпочати відкриту дискусію на цю тему. І найкращою гостею, яку можна уявити для цього, є Кійра Корпі. Кійра — п’ятиразова чемпіонка Фінляндії, триразова призерка чемпіонату Європи та багаторазова призерка й чемпіонка етапів Гран-прі й інших турнірів. Останніми роками вона багато пропагує та говорить про свідоме, або позитивне, тренерство, оскільки вивчає позитивну психологію в університеті в Нью-Йорку.
Транскрипт відео:
— Вітаю! Пропоную розпочати з невеличкого інтро. Розкажи нам трохи, як і чому ти розпочала активно представляти спортсменів і говорити про культуру в спорті в цілому?
— Вітаю, і дякую за це запрошення, Іване. Я вважаю, що те, що ти робиш, — дуже важливо для нашого спорту. Пропагувати та говорити про ці непрості питання я почала близько п’яти років тому, коли припинила виступати. Тоді я багато рефлексувала й змогла подивитися на катання під іншим кутом. І згодом, два роки тому, я видала книжку — мемуари про моє життя й спортивну кар’єру. Після цього, я гадаю, робота з просвітництвом розпочалася органічно, оскільки я побачила, що була не сама в своєму досвіді з цими… дисфункціональними проблемами, на кшталт насильницьких методів тренерства чи розладів харчової поведінки та іншими моментами в культурі фігурного катання. Після виходу книжки я отримала безліч повідомлень від різних людей і фігуристів, які писали: “О Господи, я наче читаю власні думки, читаю про своє життя чи кар’єру”. І тоді я зрозуміла: вау, я можу використовувати цю платформу, щоб допомогти фігурному катанню змінитися на краще та перейти до більш усвідомленого й, напевне, більш холістичного й людяного напрямку.
— Тож це саме твоя книжка розпалила інтерес до просвітництва?
— Так, книжка стала каталізатором до більш публічної дискусії навколо цих питань — принаймні у Фінляндії. І, звісно, було й багато спротиву також. “Ах, та ні, то просто Кійра надо чутлива”, “Вона не знає, про що говорить узагалі”. Мовляв, люди не мусять робити з цього висновки про культуру. Коли я писала книжку, я й сама не була впевнена — я гадала, що це більше про мій особистий шлях. Але завдяки книжці й відгукам до неї, і вже зараз, працюючи з багатьма людьми, я розумію, що ці проблеми дійсно глибоко вкорінені в цій культурі. Наприклад, тренерство еволюціонувало впродовж років таким чином, що авторитарний стиль часто сприймається як нормальний чи навіть корисний для спортсменів.
— Це саме те, про що я хочу поговорити, — позитивне тренерство. Але, перш ніж ми перейдемо до цієї теми, хочу спитати: що не так з традиційною моделлю тренерства — або навіть не тільки моделлю, а й культурою й середовищем, які були в твоєму досвіді?
— Для початку хочу зазначити, що в культурі тренерства в фігурному катанні є й багато правильного — і я хочу це підкреслити. Але мені здається, що так само є багато моментів, які ми однозначно можемо покращити, та речей, які відверто шкодять добробуту спортсменів, тренерів і людей загалом. І це саме ті речі, які багато фігуристів, включно зі мною, коли я виступала, навіть не сприймали як щось неправильне. Ти просто зростаєш у цьому й звикаєш, як до чогось нормального. Наприклад, до того, як тренер може зловживати владою над тобою: кричати, принижувати, лаятися, ігнорувати, робити з тебе цапа-відбувайла та подібні речі. Як ми вже зараз розуміємо, це називається “емоційним насильством”. Але коли я виступала й каталась, цих слів навіть не було в моєму словнику! Це також тема для наукових досліджень, за які взялися відносно нещодавно — буквально років десять тому. Тож це дуже нова тема.
Тут важливий і фізичний аспект тренерства, бо наразі є нормальним, коли фігуристи й спортсмени продовжують тренуватися, навіть якщо вони досить серйозно травмовані, або змушені йти виступати попри травму. І ви це також приймаєте як воно є. Як і той факт, що деякі тренери мало не звинувачують спортсменів у отриманні травми — замість того, щоб проаналізувати, що не так з тренерським процесом, що спортсмени травмуються.
Але я гадаю, загальна філософія завжди була такою, що тренер — це така авторитарна фігура, яка створює спортсмена, а спортсмен — це, скоріше, продукт, який необхідно сформувати й виліпити. І наче саме розум тренера створює ідеальний продукт. Що ми бачимо зараз у новому підході до тренерства — який більше орієнтований на спортсмена й людину, — так це те, що спортсмен сам має більше автономії й розуму, щоб формувати, так би мовити, власний продукт, мати більший контроль над своєю кар’єрою, своїми думками й емоціями та не бути в повній залежності від тренера чи когось іще.
— Мені подобається, що ти прямо виділяєш це як “новий стиль тренерства” і наголошуєш на тому, що позитивне тренерство — це досить нова тема. І я гадаю, про це важливо говорити, бо в певному сенсі ми бачимо розділення на “старе покоління” й “нове покоління”. Хоча я б використовував ці слова дуже обережно, тому що “старе покоління” не означає автоматично погане. І, як ти вже сказала, там є також багато хорошого й правильного. Тож, якщо я правильно розумію, проблема в тому, що спортивне середовище сприймає — і не просто сприймає, а й толерує — певні форми насильства у спорті. Це не означає, що від насильницьких методів потерпають всі й постійно, але це відбувається, і це сприймається як норма.
— Саме так. Тому що багато де це бачать як найбільш дієвий тренерський метод. Не те щоб тренери свідомо брали й думали: "А ну, зараз треба застосувати насильство до цих спортсменів!" Ні, звісно, так воно, як правило, не відбувається. Просто це той підхід, за яким вони самі тренувалися свого часу. Або федерації чи інші люди створюють тиск, що сприяє бажанню витиснути зі спортсмена максимум, не зважаючи на те, наскільки це вкоротить кар’єру спортсмена чи скільки спортсменів потрібно буде зламати, щоб отримати цього одного фігуриста, який зможе пройти відбір і витримати це все. Що мене більше за все вражає — і не лише у фігурному катанні, а й у спорті загалом, — чому найкращі тренери в світі не хочуть поцікавитися останніми науковими знахідками у психології спортивних досягнень чи взагалі тим, що робить спортсменів більш вмотивованими на результат і фізично здоровішими, що дозволяє їм мати сталу кар’єру. І це все нероздільне з такими речами, як харчування та іншими елементами, які мають більше базуватися на наукових дослідженнях і підходах, щоб ми мали більш збалансоване й стале спортивне середовище...
Більш того, було б чудово, якби спортсмени після того, як завершують кар’єру, були більш впевнені й готові розпочати новий етап у житті та поринути в нову для них подорож. Фігурне катання і спорт загалом можуть навчити набагато більшому, ніж лише виступати й кататися.
Але те, що відбувається зараз, те, що просто розриває мені серце, — це як часто багато спортсменів, про яких ми навіть ніколи не чуємо, припиняють змагатися, тому що вони більше не можуть витримувати — ментально, фізично чи емоційно. І я вважаю, ми повинні тут більш прискіпливо поглянути на те, що саме в нашому тренувальному підході робить майже неможливим для стількох спортсменів реалізувати себе на повну.
— Останній момент, про який ти згадала, — здається, називається “похибкою виживання” (survivorship bias). Це коли ми бачимо чемпіонів, бачимо жорстких тренерів і будуємо зв’язок між цими двома явищами — ніби насильство призводить до чемпіонства. Але ми ж не бачимо тих, хто не “вижив” — хто з тими самими методами не стали чемпіонами, хто покинули через них спорт, травмувалися на все життя... Це важливо мати на увазі.
— Можливо, вони не отримали медійності, тому що не здобули медалей чи не стали відомими. Я знаю випадки, коли спортсмени насправді хотіли розповісти про свій досвід, але просто були проігноровані.
— Це класичний мережевий ефект: коли одна тренерська модель домінує, вона фактично створює середовище, в якому люди, що не погоджуються з нею, просто відсіюються, і навпаки — люди, які її підтримують, радо вітаються. І це, власне, і є тим, що створює культуру, правда ж? Тож може бути багато людей, що не погоджуються з цією моделлю, але їх ця культура просто не приймає.
— Це чудовий аргумент. Я знаю, що в деяких країнах є тренери, які мають філософію, що побудована навколо спортсменів, але їх не підтримує федерація. А фігуристів, які в них тренуються, федерація хоче забрати й віддати іншим тренерам, які в минулому вже принесли медалі, хоч, можливо, й сумнівними методами. Також я знаю багатьох тренерів — і, що мене дуже засмучує, — молодих тренерів, які справді б хотіли тренувати за принципами, що відповідають їхнім цінностям, із людянішим підходом. Але вони просто вигорають у цій системі й не бачать у ній свого місця. Як ти й сказав, вона заохочує більш суворий підхід до тренерства.
— Саме так! Я навіть радий це чути від інших людей, тому що це демонструє, наскільки проблема універсальна. Вона є не лише в Україні чи в якійсь одній країні. Я бачу це дуже чітко — я бачу нове покоління молодих тренерів, які, по-перше, добре пам’ятають методи, якими тренували їх, і вони просто відмовляються використовувати їх. І, по-друге, вони просто кажуть: ми не знаємо напевне, як, але ми шукатимемо кращі підходи. Вони вже не приймають це як єдиний можливий підхід.
— Тому що вони відчувають шкірою, що він був не найкращим. Знову ж таки, як показує наука, емоційне насильство в жодному разі не є найдієвішим способом досягти найкращого результату в спортсменів. Це один з тих міфів у світі фігурного катання, який я б хотіла розвінчати, — буцімто необхідно зламати спортсмена, щоб здобути медалі.
Багато людей мені кажуть: ну, ти, напевне, не виграла б тих чи інших медалей, якби тебе не тренували так суворо й безжально чи навіть насильницькими методами. І спочатку я навіть погоджувалася: “Так, дійсно”. Але зараз я б хотіла поставити інше запитання: наскільки більше я б могла досягти, якби тренувалася у більш сталий спосіб і наскільки була б психологічно вільнішою, якби моя внутрішня мотивація була більшою за зовнішній тиск?
— Це, напевне, найбільший мінус такого традиційного підходу... Маю на увазі, що з моральної точки зору, це, зрозуміло, неправильно… Але також, як ти зазначила на початку, в цій авторитарній моделі тренерства, спортсмена створюють як продукт. Майже як на заводі, коли працюють з металом чи іншим матеріалом. Але ж ми говоримо про людських істот, і кожна людина унікальна та має свої слабкі й сильні сторони.
Якщо подумати, то тренер — це, напевне, одна з найскладніших професій у світі! Ти працюєш не з металом, а з живими людьми, й маєш розуміти, як люди взагалі влаштовані.
І ти постійно згадуєш наукові дослідження — певно, через те, що ти зараз їх вивчаєш?
— Так, я зараз багато намагаюся читати на цю тему.
— Наукові дослідження — це ж фундамент для книжок і статей, які ми читаємо, для знань, які ми далі передаємо одне одному. Але я не так багато знаю тренерів з фігурного катання, які читають наукові статті — це просто не те, на що в них є час.
— Здається, цей феномен також досліджували: чому емоційне насильство настільки поширене в тренерських колах? Тренери переважно цінують менторство чи приклад старших і успішніших тренерів більше за формальну освіту, де вони якраз можуть отримати знання з останніх наукових досліджень. І це створює циклічність. Має з’явитися достатньо людей — таких, як ти і я, й, мабуть, багато кого з тих, хто дивляться це відео, — які прокинуться й скажуть: “Ні, це не може далі так продовжуватися — є кращий шлях”. Це те, у що я дуже вірю.
— З того, що я бачу в Україні, формальна тренерська освіта більше для корочки. Це просто документ, який дозволить працювати тренером. Але реальні методи, які ти, як тренер, будеш застосовувати, переважно є калькою з того, як тренували тебе. Тому все йде по колу й створює цикл, що самопідсилюється. Адже це єдиний метод, який ти знаєш, і, звісно, ти передаси цей метод наступному поколінню.
Але що ми можемо запропонувати людям, які вже не хочуть продовжувати цей цикл, які хочуть розірвати його? Ми мусимо дати їм інший підхід, заснований, як ти зазначала, на наукових дослідженнях. Але в якій сфері? Я так розумію, це називається “позитивна психологія”?
— Так... Впевнена, що є багато сфер, які пропонують певні рішення, але я вивчаю саме позитивну психологію. Її ідея полягає в тому, що ми маємо більше шукати речі, які є правильними, ніж неправильними. Наш мозок еволюційно запрограмований на те, щоб фокусуватися на чомусь хибному, на помилках. І особливо в змагальному оточенні, на кшталт фігурного катання, ми мусимо працювати дуже-дуже плідно, щоб бачити не лише те, що не виходить — не лише помилки, — а й навчити наш розум — наш мозок — бачити щось хороше у фігуристах і в собі як у тренері. Дуже важливо вміти розпізнавати свої сильні сторони й цінності та створювати простір, в якому спортсмен зможе реалізувати потенціал своїм унікальним шляхом.
У мене сформувалася метафора в голові. Раніше, чи може й зараз подекуди, тренер був такою собі людиною, що робить з каменя… Чи з чим ти порівнював, з металом?..
— Так, як на заводі з металу виливають форми...
— На заводі ти заливаєш у форму різний матеріал, але мені здається, що в цьому новому підході, тренер є більш схожим на садівника, чия головна робота — піклуватися про те, щоб була правильна температура, щоб середовище було сприятливим для квітів чи що б вони не вирощували в саду, — усе для того, щоб вони виросли у своєму унікальному вияві. Думаю, це зменшує стрес і в самих тренерів — тому що тоді вони не відчувають щось на кшталт: "Ох, потрібно зробити цього спортсмена..." Адже спортсмен сам є тим, хто створює себе. А тренер тут більше помічник і гід, який направляє спортсмена та допомагає розкрити й знайти в собі внутрішні ресурси, мудрість, силу й талант.
— Це справді чудовий приклад. І мені це нагадує книжку “Вас неможливо навчити іноземній мові”. Її головний посил: вас неможливо навчити мові ззовні, лише ви самі можете себе навчити зсередини — знайшовши внутрішню мотивацію. Тож я застосовую цю саму логіку тут. Це не те, що ти можеш взяти будь-яку людину та навчити її елементам і як бути великим фігуристом. Але ти можеш розкрити їхній потенціал та примножити внутрішні ресурси й мотивацію. І таким чином дати спортсмену вирости й просто підтримувати на цьому шляху. У цьому, напевно, і зміст.
— Ідея саме така. Насправді це неймовірно, що відбувається, коли ми дозволяємо спортсменам — і навіть тренерам — зазирнути в їхнє внутрішнє джерело мотивації, мудрості й сили. Те, якого вираження це набуває, — абсолютно унікально для кожного.
Гадаю, тоді й визначення успіху також стає набагато ширшим. Це вже не один і той самий тип катання чи тип програми — він може розширюватися й набувати різних форм. І, може, суть не лише в тому, скільки обертів ти робиш у повітрі — хоча це, звісно, також чудово. Успіх стає багатогранним.
— Якщо ти хочеш уміти адаптуватися до всіх цих персональних унікальностей кожної дитини... ти маєш розуміти, як це взагалі працює. Це справді складно — цьому потрібно навчатися. Ти не можеш просто піти зі спорту, отримати корочку в університеті й одразу це вміти. У цьому ж і проблема — завжди є нестача кваліфікованих тренерів. У тій же Фінляндії та інших скандинавських країнах, здається, серед тренерів багато волонтерів.
— Проте вже не так багато, як раніше. Це стало такою складною професією, і очікування стали настільки великими, що зараз насправді не вистачає тренерів.
— Що повертає нас до теми позитивної психології та досліджень — особливо психології тренерства. Я, до речі, трохи копнув історію цього питання й знайшов, що навіть термін “психологія тренерства” фактично з’явився лише нещодавно.
— О, справді?
— Уявляєш, лише в 2000 році з’явилися перші факультети з психології тренерства в Університеті Сіднея. Це ж лише 20 років тому! Що ж люди робили 40 років тому? Як вони планували свої тренерські стратегії? Як вони захищали свої методики тренування? Адже не було ніяких досліджень, ніяких даних — просто всі робили те, що їм здавалося правильним.
— Може й так, але я думаю, що дослідження просто були більш сфокусовані на фізіології. Мій батько був дуже успішним тренером з хокею у 70-х, 80-х і навіть у 90-х. Він виграв олімпійську бронзову медаль з жіночою збірною з хокею для Фінляндії. І він казав, що, напевне, використовував те, що ми б зараз назвали техніками емоційного насильства в тренерстві, тому що це було саме те, чого їх вчили в університеті, що вважалося правильним. Приблизно, як у 30-х люди вважали, що якщо ти надто добрий до своїх дітей — якщо ти добрий батько чи мати і даєш багато любові, — то це неодмінно їх зіпсує. А зараз ми знаємо, що тілесні покарання й подібні речі дуже шкодять дітям. Але, в будь-якому разі, мені здається, що те саме зараз відбувається і з філософією тренерства — з’являється більше досліджень, які приводять нас до висновку, що такий не дуже холістичний підхід до тренерства може бути дуже шкідливим для здоров’я як спортсменів, так і тренерів. Повертаючись до мого батька, було дуже цікаво спілкуватися з ним на цю тему: він говорить мені, наскільки важливо те, що я роблю зараз, і як було б добре, якби за часів його молодості було більше знань про психологію. Але фокус був переважно на тому, як зробити зі спортсменів такі собі машини, тестувати лише фізіологію, концентруватись на фізичному аспекті та майже не приділяти уваги ментальному аспекту або хоча б цілісним підходам.
— Я дуже радий чути, що він тебе підтримує… Це має бути дуже важливо для тебе.
— Так і є.
— Але знання, які в нас були тоді — це, мабуть, переважно емпіричні знання. Ну, ми бачили, що щось принесло результат, і просто передавали це з покоління в покоління. І такі емпіричні знання часто можуть бути правильними, але так само часто й абсолютно хибними.
Перше, що мені приходить у голову, — це книжка “Moneyball” (“Людина, яка змінила все”). У бейсболі культура скаутингу існувала десятиліттями! Сотні й тисячі професіоналів були стовідсотково впевнені, що вони знають, як відбирати найкращих гравців. А потім прийшла ера комп’ютерів, люди почали аналізувати статистику, цифри та, зробивши прості обчислення — ну, не дуже прості, але все ж, — виявили, що всі ті скаути були вщент неправі весь цей час! Я захоплююсь такими історіями і є великим прихильником такого дата-орієнтованого підходу до розвитку спорту…
— Я теж! І я сподіваюся, що буде дедалі більше тестів і досліджень, які вивчатимуть добробут спортсменів. Я пам’ятаю, як багато разів була на тренувальних зборах національної команди, і там завжди проводили багато тестувань, але вони стосувалися лише фізіології, на кшталт як далеко ти можеш стрибнути, як багато можеш зробити підтягувань чи віджимань, чи як швидко бігаєш, і тоді вони нас зважували, рахували відсоток жирової маси тіла і таке інше. Звісно, я не кажу, що це не потрібно робити, але я вважаю, що те, як ми вимірюємо добробут спортсменів, може бути набагато ширшим, і тоді ми зможемо побачити, як він насправді корелює з результатами в спорті.
— Згадую одне дослідження, в якому вивчали 300 олімпійців. Це було опитування про те, як вони вимірюють важливість ментальної підготовки. Тобто наскільки важливими для досягнення успіху є їхні ментальні здібності: вміння концентруватися, викидати з голови зайві речі тощо. І майже всі — близько 90% — вказали, що ментальні скіли є більш важливими для успіху, ніж фізичні. І моє запитання до тебе буде таким: скільки часу фігуристи приділяють тренуванню фізичних навичок, атлетизму тощо, і скільки в процентному співвідношенні — тренуванню ментальних навичок?
— Гадаю, це все поєднано. Ти не можеш отак просто відокремити мозок від тіла, коли починаєш виконувати програму. Це ж завжди синхронізовано. Але таких тренувань, які були повністю направлені на ментальний аспект — як то заняття зі спортивним психологом або інші форми ментальних тренувань, — такого, я думаю, дуже-дуже мало. Як правило, лише тоді, коли в тебе є якась ну дуже суттєва проблема, яку конче потрібно вирішити — типу сильного страху перед виходом на лід або нервовістю перед виступом, або страху виконувати якийсь стрибок, фобію, що розвинулася після травми. Тоді це застосовується. Але я така рада бачити, що зараз дедалі більше психологічне тренування вплітають у тренувальний процес, навіть без великих проблем — просто як додаткову підтримку для спортсменів. Це саме те, в чому я хотіла б бачити більший прогрес. Адже, напевне, всім спортсменам тренери дають одні й ті самі поради перед тим, як вони виходять на лід: ”Будь у моменті”, “Не напружуйся”, “Думай про один елемент за раз”. І ми знаємо, що найкращі виступи — чи то в боксі, чи у фігурному катанні або в тенісі — відбуваються саме тоді, коли спортсмени знаходяться тут і зараз та достатньо розслаблені ментально. І я гадаю, ми могли б використати набагато більше потенціалу ментальних практик і вчитися свідомо цим технікам.
— Мені подобається цей концепт: ставитися до нашого розуму так само, як і до тіла. Ми щодня ходимо в душ. Якщо в нас є якась рана чи подряпина — навіть найменша — ми лікуємо її, йдемо до лікаря чи ще щось. Але з мізками ми такого не робимо! У нас немає, так би мовити, ментальної гігієни. Якщо в нас є якась ментальна подряпина — ми просто залишаємо її як є.
Для спортсменів, мені здається, це має бути 50/50 — потрібно приділяти ментальним тренуванням стільки ж часу, скільки й атлетичним. Здається, це був Браян Орсер, хто зробив мобільний додаток, який допомагає спортсменам концентруватися та застосовувати щось типу медитативних практик. Але це поки виключення з правил.
— Мені подобається спостерігати, як Браян ставиться до своїх спортсменів. Принаймні зі сторони це має такий вигляд. Ну, і я працювала з Браяном кілька разів. У них створюється таке середовище, в основі якого — взаємопідтримка й ком’юніті. Спортсмени мають свободу обирати власний шлях або принаймні бути почутими. Ще одне ім’я, яке я згадую, оскільки ми вже говоримо про самоусвідомлення й медитації, це Філ Джексон — найуспішніший тренера в НБА з 11 чемпіонськими титулами. Він багато застосовував практик дзен-буддизму і навчав своїх спортсменів медитації, самоусвідомленню й навіть часом тай-чі. Думаю, це один з секретів, чому він був таким успішним тренером так довго.
— До речі, саме сьогодні — в момент, коли ми записуємо цю розмову — у Філа Джексона день народження.
— О, справді? Ну, тоді, з днем народження, Філе, якщо дивишся це відео, в чому я сумніваюсь.
— Його часто згадують як приклад дійсно розумного, кваліфікованого тренера... І, повертаючись до нашої теми про нове проти старого, насильницького проти позитивного тренерства, — я б сказав, що нова система — позитивне тренерство — це більш освічене, більш кваліфіковане тренерство. Воно менш хаотичне. І мені хотілося б трохи змістити акцент з протиставлення позитивного негативному до порівняння кваліфікованого й некваліфікованого тренерства. І, знову ж таки, я не маю на увазі некваліфікованих людей — я про те, що раніше ми просто знали набагато менше. 40 років тому ми банально менше розуміли, як працюють тіло й мозок, і ми мали багато уявлень і переконань, які зараз уже доведені як хибні.
Що ти думаєш з цього приводу? Я чув, як люди казали, що “позитивне тренерство” — це просто нормальне тренерство, тільки треба завжди усміхатися й радіти. Мовляв, тренер мусить завжди хвалити й не бути негативним. Але ж позитивне тренерство взагалі не про це, правда?
— Так, я гадаю, що слово “позитивне” часто вводить в оману. Але я вважаю, що це насправді повна протилежність подібного. Позитивна психологія й тренерство дозволяють і навіть заохочують повний спектр людських почуттів. Ви можете відчувати страх, сум чи злість, але робити це усвідомлено, і тоді вдається пропустити це крізь себе й відпустити. Так, щоб не дати цим відчуттям повністю охопити вас, а не намагатися відокремлювати себе від своїх емоцій і втікати від них. Тому такі обговорення важливі: ми можемо отримати більш глибоке розуміння, що таке позитивне тренерство — що це не означає, що все має бути на максимальному позитиві увесь час. У реальному житті це неможливо. Проте це означає, що ми можемо свідомо ставитися до того, що ми відчуваємо всередині й що відбувається назовні. Ми не намагаємося нічого прикрасити...
І це, напевне, одна з причин, чому цикл негативного тренерства може продовжуватися. Люди — і я в тому числі — наче жили в бульбашці. Ми навіть не бачили, наскільки це було негативним і болісним, тому що нас добре навчили відокремлюватись від власних почуттів і болю, і в нас не було простору, де можна було б безпечно переживати свої ж емоції.
— Ох, так… Але ж емоції — це надзвичайно важлива складова... Емоції керують...
— ...поведінкою.
— Так, уся наша поведінка керується так чи інакше емоціями. Тож критично важливо розуміти, що це взагалі таке, як емоції працюють. І те, що я очікую від сучасного тренера у 2020 році — це бути професіоналом у роботі з емоціями. Перш за все — з власними емоціями.
— Згодна.
— Один із типових прикладів емоційного насильства, який дехто може навіть не сприймати як насильство, тому що, як ти зазначила, вони навчилися відокремлювати свої почуття, — це коли кричать на дітей. Коли дитина не робить те, що хоче тренер, — на неї кричать.
І якщо трохи поміркувати, це найдурніше, що можна в цій ситуації взагалі зробити. Це наче приїхати в іншу країну, зайти в ресторан, скажімо, в Парижі — і почати замовляти щось українською у офіціанта. А він чи вона тебе не розуміє, тому що просто не володіє цією мовою. І замість того, щоб знайти кращий спосіб донести, чого ти хочеш, ти повторюєш те саме, тільки гучніше. Що, очевидно, є тупим способом комунікації, чи не так? Так само я сприймаю крики на дітей… Це в жодному разі не є кваліфікованим тренерством. Це якесь антитренерство.
— Дякую тобі за цей приклад. Що мене дійсно тішить зараз, так це те, що в тій же Фінляндії емоційне насильсто стало дуже публічною темою, і люди вже мають цей концепт у голові й у своєму словнику, а батьки вже можуть бути більш обізнаними щодо ситуацій, коли діти приходять у сльозах з тренувань і подібного. Але нам потрібно більше підтримки для тренерів, щоб сформувати це вміння й вправність володіти емоціями. У деяких людей цього немає від природи, а комусь це дається легко. Але мене тішить, що у Фінляндії дедалі більше застосовують такий підхід до тренерства й що він стає частиною програм для тренерів. Я вважаю, що це має бути однією з базових речей, яку необхідно засвоїти раніше за техніку акселю, — вміння комунікувати з людьми й особливо з дітьми.
— І не лише для тренерів насправді. Це надзвичайно важливий скіл для…
— ...для всіх нас! Так, і це абсолютна істина. Я сподіваюся, що більше й більше дитсадочків і шкіл почнуть запозичувати ці підходи. Деякі вже це роблять, але поки що й досі надто багато уваги приділяється якимось хардкорним речам, які можна легко виміряти й дослідити.
— Погоджуюся, що це має бути загальновідомим знанням, це має бути в стандартній програмі… усюди, де існує дисбаланс влади. Там, де ми маємо тренера й спортсмена, — це вже, за замовчуванням, дисбаланс влади. А особливо у фігурному катанні, де в нас чемпіони мають пік кар’єри у 15 чи 16 років…
— Навіть 14!
— Чи 13 (лишень правила не дозволяють). Тобто ми маємо справу в певному сенсі з дитячим спортом. І я, до речі, з цим не дуже погоджуюся — так не має бути, але це тема для окремого відео. Тут ми маємо справу з двома факторами дисбалансу влади — зв’язок “тренер-спортсмен” та вік, тобто протиставлення дорослого й дитини. У середовищі, де ми маємо такий потужний дисбаланс влади, ми мусимо зробити все, що в наших силах, щоб впевнитись, що ті, хто мають владу й авторитет, — уміють працювати з емоціями.
— Не можу не погодитися з тобою!
— Здається, ти бачила відео з Наталією Годунко — українською чемпіонкою світу з художньої гімнастики. Вона нещодавно також розповіла свою історію — я не зовсім ще розумію, наскільки відрізняється ситуація в художній гімнастиці від фігурного катання — але там теж досить усе погано. І вона згадала одну книжку, яку я... навіть готовий купувати й роздавати всім тренерам, яких зустрічатиму в майбутньому. Це книжка “Не ричіть на собаку” Керен Прайор. Її ще в 1984-му видала поведінкова біологиня, що, як і ти, є фанаткою наукового підходу до цих питань. Усі її тези й твердження побудувані на наукових дослідженнях. Це книжка про те, як тренувати людей, тварин і самих себе. І, що цікаво, вона надає тобі структуру для розуміння, як працює поведінка, які є методи, щоб її змінювати, що працює, що не працює, і чому. Особисто я був приголомшений цією книжкою: вона змінює картину світу. І тепер я навіть не уявляю, як люди взагалі можуть виховувати дітей чи як тренери можуть працювати з дітьми, не прочитавши її!
— Я просто мушу це зробити! Зізнаюсь, я ще не читала, але дякую тобі за цю пораду для всіх нас.
— І вона суперпрактична. Її можна почати використовувати в повсякденному житті з перших же глав. Але вона не поверхнева, то ж я певен, що її варто перечитувати.
А зараз я хочу пограти в “адвоката диявола” й поставити тобі запитання, яке я багато чую. Чому те, що ти називаєш “насильницьким тренерством”, призводить до успіху, а те, що називають “позитивним тренерством”, — не призводить? Ми трохи торкнулись цього питання раніше, коли згадували “мережевий ефект” і “похибку виживання”, але думаю, за цим стоїть дещо більше. Як думаєш?
— По-перше, я не погоджуюся, що це так. Якщо ми розглядаємо успіх у дуже вузькому сенсі цього слова — наприклад, лише як олімпійську медаль у когось, кого тренували насильницькими методами, — то може здатися: о, крутий результат! Але якщо ми поглянемо трохи ширше, то побачимо, що справжня ціна цієї медалі значно більша. Багато дітей змушені проходити через процес, який їх ламає, і навіть ті спортсмени, що досягають медалей, — теж тим чи іншим чином залишаються ментально, фізично чи емоційно травмованими через насильницьке тренерство. Зі сторони може здаватися, наче це приносить хороші результати, але я вважаю, що вони є короткостроковими або такими, що не є сталими.
Ми маємо приклад, скажімо, Майкла Фелпса, який активно виступав тут, у США, на цю тему. Він один із тих, хто завоював найбільше олімпійських медалей — і навіть він пропагує ідею того, що ми мусимо більше говорити про ментальне здоров’я спортсменів.
Я сама знаю багатьох олімпійських чемпіонів, які мені особисто з гіркотою розповідали, що, коли вони нарешті здобули олімпійську медаль — були шоковані, наскільки порожньо відчували себе всередині. І тоді вони усвідомлювали, що, можливо, всі ці жертви, на які вони йшли, — не були сповна варті того. Це був тиск ззовні.
Коли ми говоримо про “позитивне тренерство”, яке начебто не призводить до успіху... Я гадаю, є багато досліджень і доказів, які стверджують протилежне. Наприклад, ми вже згадували Браяна Орсера — я достеменно не знаю всі його тренерські методи, але видається, що він досягає непоганих результатів із більш сучасним позитивним підходом до тренерського процесу. Також ми говорили про Філа Джексона та його підхід. Я сама мала досвід у тренерстві й роботі з Шей-Лінн Бурн, яка стала хореографинею року за версією ISU. Вона робить щось неймовірне. Спортсмени з нею світяться й розквітають! Надзвичайно надихає працювати з нею й такими тренерами. Також є приклад команди з реґбі з Нової Зеландії. Їхнім головним принципом було те, щоб їхні спортсмени були перш за все здоровими людьми, а вже далі йшов успіх як атлетів. І вони були найкращою командою у світі впродовж багатьох років.
Тож є багато прикладів по всьому світу, які, можливо, потрібно більш ретельно вивчити. У мене вдома, у Фінляндії, є тренери й команди з хокею, які показують чудові результати без типових підходів, на кшталт криків, образ і всякого такого.
— Вважаю, що потрібно надавати більше розголосу таким успіхам. Візьмемо того ж Браяна Орсера — він не лише приніс олімпійські медалі, а й створив справді фантастичних чемпіонів. Чемпіонів у всіх сенсах цього слова — людей, на яких хочеться рівнятися…
— Я тебе трохи виправлю. Він не створював їх, але він створив умови, в яких ці спортсмени змогли розквітнути й вирости в чемпіонів.
— Так, точно. І в той же час у мене серце крається, коли дізнаюся про це засилля короткострокових результатів. Я теж особисто знаю багатьох людей, які отримали якусь медаль у одному сезоні й були вимушені покинути спорт через несумісні травми. Майже всі українські фігуристи мають травми — і досить серйозні — такі, з якими я не можу уявити, як жив би сам. Але вони просто це мовчки приймають як норму, бо “це ж спорт”.
— Які травми, як правило, в них є?
— Спина, хребет, коліна… Ендокринна система...
— І розлади харчування, напевне?..
— О, так. Розлади харчування — це надзвичайно поширена проблема навіть просто зараз.
— Я думаю, це все поєднано. Коли твоє тіло недоотримує достатньо енергії, то звя’зки, кістки й усе інше починають слабшати. Вважаю, що це було однією з головних причин, чому я також почала травмуватися дедалі більше свого часу. Коли довго сидиш на дуже обмеженій дієті, тіло просто починає здаватися. І в нас є страшніші приклади, коли в спортсменів починається остеопороз у 30 років чи коли вони мусять робити операції по заміні шийки стегна, чи коли не можуть мати дітей, якщо гормональний фон сильно збитий упродовж тривалого часу. Але це, напевне, окрема тема для іншого разу й іншого відео.
— Часто чую: “Що ви очікували — це ж спорт, а спорт — це не про здоров’я… Ну, ви знали куди йшли”. Але я з цим теж абсолютно не погоджуюсь. Перш за все, одна з речей, яку багато людей не розуміють — але яка є супер очевидною, — це те, що...
здорові
спортсмени
виступають
краще.
— Це ж має бути зрозуміло всім...
— Я маю на увазі, що спортивні травми — це лише доказ того, наскільки ще нерозвиненою є наша система. І я кажу не лише про систему тренерства, а й узагалі про наше розуміння людського тіла. І тут, знову ж таки, єдина надія — на науку й наукові досягнення.
Особисто я прийшов не зі спорту. В мене було “нормальне” дитинство — не спортивне. Тож я завжди бачив спорт як середовище, що виховує чемпіонів, що розвиває найкраще в людях, створює суперлюдей. І дійсно боляче бачити, як часто це зовсім не так зсередини. Саме тому я гадаю, ми мусимо допомагати будувати нову культуру, більш науково обґрунтовану, більш освічену, більш холістичну й людяну.
— Амінь!
Відчуваю, що зараз увесь світ на порозі великих змін і переосмислення того, як ми живемо, як ми працюємо, як займаємося спортом, як ми ставимося до дітей… Це дуже повільний і поступовий процес, але — як і будь-які культурні зміни, — це займає час. Поки достатньо людей будуть сміливими настільки, щоб почати щось робити інакше, не зважаючи на тиск чи глузування, з якими вони можуть зіткнутися через це. Але саме так стаються зміни.
Ми стали свідками хвиль рухів: наприклад, руху #MeToo, екологічного руху.... І глибоко всередині я відчуваю, що назріває великий рух і в спорті — навіть більший, ніж ми бачили до цього. Багато викриттів відбулося в гімнастиці в США після скандалу з Ларі Нассаром. І у Фінляндії ми мали власний маленький — ну, не зовсім маленький, у Фінляндії це був великий скандал — у синхронному катанні, пов’язаний з емоційним насильством. Тож усі ці речі, можливо, переростуть у щось на кшталт руху за права дітей у спорті.
Моє сподівання полягає в тому, що в нового покоління спортсменів і молодих людей уже інакша свідомість від початку, і вони бачать світ по-іншому, вони більш об'єднані одне з одним через соціальні мережі й інші платформи. Тому я сподіваюся, що вони якраз і матимуть силу заявити: ні, я не приймаю крику, це не окей. І вони матимуть голос, щоб постояти за себе, вони знатимуть свої права й те, що є прийнятним, а що ні.
— Це було дуже надихаюче, і я сподіваюсь, що молоді тренери отримають підтвердження своїм думкам і поглядам. Думаю, ти робиш надзвичайно важливу роботу, ти взяла цей новий медіум — інтернет — і робиш зсув у спортивній культурі. Дякую тобі шалене за це.
— Дякую й тобі! Ти також частина цих змін, так само як і всі ви, хто зараз нас слухають і читають, — ви теж частина цього культурного зсуву й руху. І я відчуваю, що це лише починає набирати обертів.
