Зранку 20 березня 2020 року українська спільнота фігурного катання була шокована пресрелізом, опублікованим на сайті Української федерації фігурного катання (УФФК) про виключення з її членів Катерини Дзицюк – Івана Павлова та їхніх батьків. Крім того, постанова забороняє київським школам фігурного катання надавати доступ до льоду парі.

Катерина та Іван є чинними чемпіонами України в спортивних парах, і Іван, як одиночник, є дворазовим чемпіоном України, триразовим чемпіоном України серед юніорів та неодноразово представляв Україну на чемпіонатах світу, Європи й інших міжнародних змаганнях, демонструючи стабільний прогрес упродовж майже декади.

Фото: Дмитро Путінцев для ufsf.com.ua

Офіційною причиною виключення зазначено “грубе порушення дисципліни батьками ... та самими спортсменами … на чемпіонаті світу серед юніорів-2020” без жодних інших пояснень.

Жорсткий тон та відсутність будь-яких деталей викликають масу питань, враховуючи плачевну ситуацію з парним катанням в Україні. Після несподіваного завершення кар’єри Софії Нестерової – Артема Даренського в березні, Катерина та Іван були не просто сильною парою зі стрімким прогреcом і великим потенціалом — вони були єдиною парою, яка мала право представляти Україну на дорослому рівні в наступному сезоні. Наскільки грубе порушення мали вчинити батьки та спортсмени на чемпіонаті світу в Талліні, що воно було варте знищення єдиної пари в країні?

Автор цих рядків був на цьому чемпіонаті світу серед юніорів у якості члена організаційного комітету та мав можливість побачити це “грубе порушення дисципліни” на власні очі. Але перш ніж ми перейдемо до розповіді про те, що сталося в Таллінні, потрібно розуміти кілька важливих речей.

Українська федерація фігурного катання

Українська федерація фігурного катання (УФФК) — це не зовсім федерація в класичному розумінні цього слова. Як правило, федерації організовуються спортивними клубами задля досягнення спільної мети, але Україна була частиною СРСР упродовж 72 років і отримала в спадок радянську систему організації спорту. На відміну від більшості країн світу, в СРСР спорт був повністю контрольований державою, з чіткою ієрархічною структурою, де ті, хто вище, мали повний контроль над тими, хто нижче за цією ієрархією.  Ця ієрархія, законодавчо та ментально, залишається основою української спортивної системи й до сьогодні. УФФК є давнім представником цієї системи.

Українська федерація не просто не є створеною з клубів фігурного катання — а навпаки, вона централізовано вирішує, хто й де буде мати доступ до льоду та право викладати фігурне катання. Технічно, будь-хто може відкрити “клуб фігурного катання” й спробувати орендувати лід для свого клубу, але для держави і для федерації вони не будуть існувати. Єдиний спосіб фігуристам та тренерам працювати — це приєднатися до радянської системи спортивних шкіл (ДЮСШ — “Дитячо-юнацька спортивна школа”), яка повністю контролюється та підпорядковується Міністерству спорту (чи її аналогам) і УФФК.

Якщо комусь у федерації не подобається певна людина — їй не дають доступ до ДЮСШ чи льоду. Вся система побудована на безсиллі, страху та покірності. Так це працювало десятиліттями, так це працює й сьогодні.

Мати та тренерка

Як кажуть, за кожним великим фігуристом стоїть велика мати. Це влучний вислів якраз щодо матері Івана — Алли Павлової. Маючи інженерну освіту та багато років виступаючи по світу в складі колективу народних танців, вона зрештою перетворилась на “професійну” мати фігуриста, виховуючи трьох дітей і виконуючи функції менеджерки, водійки, промоутерки, бухгалтерки, спонсорки, фізіотерапевтки й тренерки для свого сина впродовж майже 17 років.

Саме Алла Павлова була на кожному тренуванні її сина змалку — спостерігаючи, записуючи на відео та аналізуючи техніку. Саме вона навчилася використовувати Dartfish – спеціальний софт для аналізу спортивної техніки – задовго до того, як більшість тренерів в Україні про таке почули. Саме Алла впродовж багатьох років переглядала незліченну кількість відео інших фігуристів і тренерів, щоб скористатись будь-яким шансом покращити програми свого сина. Вона робила все можливе, щоб знайти найкращих тренерів та умови для Івана Павлова. У певний момент стало зрозуміло, що Івану потрібні були більш кваліфіковані тренери, ніж Україна могла запропонувати, тому вона почала шукати допомогу за кордоном.

Завдяки своїй ініціативності, Алла знайшла можливість організувати тренування Івана з провідними російськими спеціалістами з фігурного катання – Аліною Пісаренко, і, пізніше, з допомогою Галини Кухар та програми розвитку ISU — Сергієм Дудаковим та Ігорем Пашкевічем. Її зусилля та витрачені кошти відразу дали результат — влітку 2011-го, працюючи з російськими тренерами, Іван вивчив повний набір потрійних стрибків і додав їх до свого арсеналу вже в наступному сезоні, що можна побачити в розділі статистики спортсмена (розділ “Історія стрибків”). Коли вони повертались до Києва на єдину доступну для тренувань ковзанку — задача мінімум стояла “не втратити те, що вивчили в Росії”.

Наступний надзвичайно важливий стрибок, потрійний аксель, Іван вивчив уже під доглядом своєї матері. Хоча вона не була офіційно зареєстрована в ДЮСШ як тренерка, але саме під час звичної відсутності офіційного тренера, стоячи під бортиком, знімаючи відео стрибків, аналізуючи й порівнюючи з технікою чемпіонів, консультуючись та використовуючи знання й досвід знайомих тренерів з інших країн, Алла знайшла та виправила ті помилки, які дозволили Іванові нарешті виконати цей стрибок. Свій перший потрійний аксель Іван стрибнув у 2014-му під наглядом матері.

Схожа історія відбулася через рік з наступним стрибком з вищої ліги — четверним тулупом. Коли офіційний тренер був відсутній на тренуванні й Алла Павлова зайняла його місце під бортиком, ретельний аналіз техніки та вже певний накопичений досвід вилились у перше успішне виконання цього надскладного елемента.

Як би дивно це не звучало, але за всі ці роки старші тренери та федерація не лише не спромоглися розпізнати цей очевидний успіх і появу нового тренерського таланту, але й поводили себе відверто вороже до цієї діяльності. В радянській спортивній системі батьки завжди займали найнижчу сходинку в ієрархії — їхня робота закінчувалась на тому, щоб привести талановиту дитину до тренера. І хоча українські реалії вже кардинально змінились, більшість тренерського складу федерації продовжує традиції ворожого ставлення до батьків. “Батьки не можуть бути тренерами”, і крапка. Тим паче без спеціального диплому й без працевлаштування в ДЮСШ — для федерації Алла як тренерка не існувала взагалі.

Саме через це у 2017-му Алла Павлова вступила до Національного університету фізичної культури та спорту і 19 липня 2019-го — через 2 роки після того, як змогла поставити сину четверний тулуп і потрійний аксель — отримала офіційний диплом бакалавра зі спеціальності “тренер з фігурного катання”.

Не звертаючи увагу на відсутність підтримки чи поінформованості федерації, Алла Павлова продовжувала бути неофіційним тренером свого сина.

Акредитація на чемпіонат світу в Таллінні

Повернемося до нашої історії. У свій другий сезон в парному фігурному катанні Іван разом з Катериною Дзицюк узяв участь у двох важливих турнірах юніорської серії Гран-прі (JGP Croatia Cup та JGP Baltic Cup), посівши 7-ме з 15-ти на обох етапах, що є дуже непоганими результатами для дебюту зовсім нової юніорської пари. Алла Павлова була частиною української делегації й була офіційно акредитована як тренерка на цих турнірах ISU.

Для тих, хто не дуже знайомий з організаційними моментами міжнародних турнирів: акредитація — це процес визнання організаторами ролі й функції людини та надання доступу до певних зон. Акредитаційні форми заповнюються й відправляються федераціями та приймаються й перевіряються організаторами й ISU. Як правило, акредитованим учасниками видаються бейджі, на яких зазначена їхня роль. За минулі роки Алла Павлова вже мала певний досвід участі в міжнародних турнірах в якості тренерки:

Другою тренеркою пари була Аріна Кузнєцова, яка розпочала працювати з парою лише за пару місяців до початку сезону, і була призначеною від ДЮСШ. Невеличке пояснення: для того, щоб мати можливість кататись на льоду школи, пара мала бути прив’язаною до тренера, який офіційно працює в цій ДЮСШ. Оскількі Аллі було відмовлено в тому, щоб влаштуватись офіційно, рішенням було мати другу тренерку. У радянській системі не фігуристи обирають тренерів, а система назначає тренерів фігуристам.

Пізніше Катерина та Іван виграли національний титул, ставши чемпіонами України, і продемонстрували гарний прогрес упродовж сезону. Вони пропустили чемпіонат України серед юніорів через прикру травму партнерки, але активно готувались до виступу на чемпіонаті світу серед юніорів.

Наприкінці січня 2020 року з’явились чутки, що виступ Катерини Дзицюк – Івана Павлова в Талліні під загрозою. Аріна Кузнєцова (“офіційна тренерка”), яка була відповідальна за всю бюрократичну й логістичну частину участі пари в чемпіонаті світу та мала тісне спілкування з членами федерації, якимось чином допустила, що Алла не була заявлена на турнір як тренерка. Коли офіційні форми заявок були надіслані в ISU, Алла Павлова з подивом дізналась, що її в списках немає.

Що означало, що на свій перший чемпіонат світу серед юніорів — найважливіший старт сезону, до якого пара готувалась цілий рік — Катерина та Іван їдуть без своєї головної тренерки та наставниці. Найбільшу проблему це становило для 15-річної Катерини, оскільки для неї це був перший старт такого масштабу, і присутність тренерки й людини, якій вона повністю може довіряти, мала критичну роль. Парне катання, на відміну від інших дисциплін у фігурному катанні, не пробачає помилок — найменша невпевненість чи помилка під час виконання парних елементів може закінчитись жахливими падіннями й травмами, несумісними з життям.

Весь наступний місяць був сповнений дзвінків, розмов та спроб вирішити цю проблему. Звісно, на початку сподівання були в тому, що це просто випадкова проблема з комунікацією, яку можна вирішити пояснивши ситуацію представникам федерації, але з допомогою чи без Аріни Кузнєцової, федерація зайняла тверду позицію, що в пари є тільки одна тренерка й Алла Павлова для них не існує.

Типовий діалог з членами федерації мав приблизно такий вигляд:

Щоб трохи пояснити, наскільки це все було серйозно й важливо, можна додати, що впродовж місяця напередодні чемпіонату світу Алла Павлова намагалась використати будь-який шанс, або бути зі своїми спортсменами біля бортика на тренуваннях в Таллінні. Вона спробувала влаштуватись “офіційно” в іншу ДЮСШ (щоб анулювати аргумент “ви не тренер, тому що не працюєте в ДЮСШ”) і навіть шукала можливості акредитуватись від федерації інших країн. На жаль, після виснажливих тижнів боротьби з “радянською” бюрократією ці зусилля не принесли результату. Все, що залишалося, це їхати з акредитацією “шаперона” (роль для батьків, що не дає доступу до тренувальних ковзанок на змаганні).

Впродовж цих подій комунікація між офіційною тренеркою, Аріною та батьками пари погіршилась. Аріна Кузнєцова була відповідальна за це питання з самого початку і, коли проблема стала очевидна, не лише не допомагала її вирішити, а й показово зайняла пасивну позицію — "кожен думає сам за себе" (цитата), що, звісно, вплинуло на довіру до неї батьків і самих спортсменів. Свідомо чи ні, Аріна Кузнєцова забезпечила собі право бути єдиною офіційною тренеркою на цьому чемпіонаті світу, принесши в жертву довіру своїх же учнів.

Що сталося в Таллінні

Таллінну підфартило встигнути провести чемпіонат світу серед юніорів на початку березня, коли пандемія COVID-19 лише набирала обертів і змагання не були скасовані. Перевірки температури на вході до льодової арени “Тондіраба” були темою для жартів, оскільки люди ще не здогадувались, що чекає на світ попереду.

Я був у складі команди, що займалася організацією цього чемпіонату, тож більшу частину часу проводив на льодовій арені. Коли українська делегація прибула до Таллінна, я був радий зустріти наших спортсменів і тренерів, багатьох з яких я знаю чимало років.

На той час я вже добре знав ситуацію з відмовою в акредитації та намагався знайти варіанти вирішення цієї проблеми. Будучи дуже добре знайомим з процесом акредитації в ISU, я пояснював, що ще є можливість подати заявку на місці через спеціальну форму: все, що було потрібно, — це підпис тім лідера (team leader — капітан команди) делегації, якою цього разу була Ольга Петрова — директорка київської ДЮСШ та членкиня федерації впродовж десятиліть. Зазвичай тім лідер — це людина з найвищими моральними та етичними цінностями, яка стоїть горою за своїх спортсменів і гордо каже: “Ми тут, щоб захищати вас та допомагати вам виступити якнайкраще”. Проте в українській федерації тім лідерка навіть не вітається зі своїми спортсменами.

Спортсмени буквально молили її поставити підпис та надати акредитацію їхній тренерці, але Ольга Петрова випалила: “У вас є офіційний тренер” — і закрила двері перед ними, не бажаючи далі спілкуватись.

На цьому моменті комунікація між парою та офіційною тренеркою, Аріною, була повністю зруйнована. Вони фактично не розмовляли, але попереду був виступ, і потрібно було якось продовжувати тренування (у перші дні перед виступом спортсмени щоденно займаються на тренувальній та головній арені). Після одного з таких тренувань, яке батьки спортсменів (Алла Павлова та Алла Дзицюк) мали змогу спостерігати на відстані, вони помітили на диво нервові рухи тренерки до Катерини. Коли вони зустріли фігуристку після тренування в коридорі, то побачили налякану й заплакану дитину. Емоційний стрес, спричинений цією ситуацією, та знищена довіра до Аріни давали про себе знати, і пара не могла вже виконувати ті елементи, які легко давалися, коли їхня головна тренерка була поруч. Алла намагалася зробити все можливе, щоб підняти дух і настрій дітей, продовжувала тренування поза льодом (куди федерація не могла перекрити доступ), але було складно прибрати той руйнівний ефект, який спричинили дії федерації.

Катерина Дзицюк та Іван Павлов опинилися в ситуації невиправдано ворожого ставлення від УФФК — організації, яка мала б піклуватися та захищати їхні інтереси. УФФК ніколи не славилася вмінням пітримувати чи надихати українських спортсменів на міжнародних змаганнях, але в цьому випадку вона активно знищувала плоди важкої багаторічної праці. Мотивація та бойовий дух спортсменів був на найнижчому рівні — буквально за лічені години до того, як вони мали виходити на арену й захищати честь України та УФФК.

В ту саму секунду, коли батьки побачили спортсменку в сльозах після дивної поведінки Аріни, вони миттєво та одноголосно вирішили припинити працювати з цією людиною. Як вже було зазначено, парне катання — найризикованіша дисципліна в цьому виді спорту, і в одну мить установка змінилася з “ми хочемо, щоб наші діти виступили якнайкраще” на “ми не можемо випускати дітей на лід в такому стані — це закінчиться жахливими травмами”. Після нескінченної кількості виплаканих сліз, важких розмов і перенесеного стресу спортсмени зібрались з силами, щоб вийти знову під прапором України, федерація якої нищила рік важкої праці. Пара відкатала коротку програму непогано, як і довільну наступного дня. Замість Аріни Кузнєцової з парою в Kiss&Cry знаходилась Ольга Петрова — тім лідерка, яка доклала зусиль, щоб тренерка спортсменів не отримала доступу до їхніх тренувань напередодні. Виступ спортсменів під таким шаленим емоційним навантаженням і стресом та з таким ворожим ставленням від власної федерації — це героїчний вчинок щонайменше.

При цьому, за сумою базової оцінки технічних елементів, пара була другою (!) в довільний програмі на свому першому юніорському чемпіонаті світу.

Виключення з УФФК

Згідно пресрелізу, рішення про виключення пари було прийнято на засіданні Президіуму N42, що пройшов 10 березня 2020 року. Хто саме входить до складу Президіуму, хто був присутній на цьому засіданні і як саме було ухвалено рішення — невідомо, оскількі федерація не публікує протоколи засідань і не пояснює, як саме вона приймає рішення.

Найкраще, що ми можемо зробити щоб наблизитись до відповіді, — це поглянути на поточний склад Президіуму федерації.

Чинний президент Михайло Макаров продовжує давню традицію УФФК — використання позиції президента у якості розмінної монети. Свого часу УФФК мала Леоніда Кравчука (першого президента України) серед почесних президентів, потім Людмилу Супрун (українську політикиню) та Євгена Ларіна (серійного помічника депутатів, згідно posipaky.info). Михайло Макаров також був помічником депутата у Віктора Медведчука та членом "Опоблоку" та має великий список організацій і компаній, записаних на своє ім’я. У нас немає причин вважати, що він знайомий з українським фігурним катанням, його людьми та історією, тож його участь в прийнятті рішень тут, з великою вірогідністю, — лише формальність.

Наступні в ієрархії УФФК — позиції віцепрезидентів, які більше двох декад займають відомий український фігурист і олімпійський чемпіон (1992 року, коли УФФК ще не було створено) Віктор Петренко та голова спорткомітету з зимових видів спорту при Міністерстві спорту* Данііль Амірханов, він же чоловік Марини Амірханової, старшої тренерки федерації більше ніж двох десятиліть. Віктор Петренко ще з 90-х років мешкає в США й рідко навідує Україну. Його участь у прийнятті рішень невідома, але є всі причини вважати, що його титул — це також формальність, потрібна федерації для престижу (мати олімпійського чемпіона в списку керівництва спортивної організації додає вагомості).

Третя посада віцепрезидентки належить Ганні Турчиновій — деканці Національного університету Драгоманова. Вона також є дружиною колишнього секретаря Ради національної безпеки України та відома своїми публічними гомофобними висловлюваннями й регулярними образами на адресу фігуристів і фанатів фігурного катання.

Серед інших членів президіуму важливі позиції також займають Ірина Медведєва, Марина Амірханова, Ольга Петрова та Дмитро Дмитренко (також відомий фігурист, який став функціонером УФФК). Ірина Медведєва, що обіймає свої посади більше 20 років, назбирала довгу історію конфліктів зі спортсменами.

Враховуючи вищесказане, ми можемо сміливо виключити Віктора Петренка й Михайла Макарова зі списку людей, які могли ініціювати чи прийняти рішення про виключення пари. Данііль Амірханов, не зважаючи на свою посаду в міністерстві, за десятиліття жодного разу не продемонстрував, що конфлікт інтересів його хоча б трохи бентежить, тож бачить українське ФК очима своєї дружини. Ганна Турчинова має дуже поверхневе уявлення про реальність українського ФК (що видно зі скріншотів вище), тому вразлива до маніпуляцій з боку ветеранів федерації, які займають свої позиції десятиліттями та впливають на всіх інших членів. Така динаміка існувала в УФФК від самого початку, і причин вважати, що вона раптово змінилася у 2020-му, немає.

Це не випадковість, що Марина Амірханова була тренеркою Івана Павлова у 2012-2015 роках. ЇЇ позиція головної тренерки федерації та дружини голови спорткомітету з зимових видів спорту впродовж більше ніж 20 років дає їй унікальний та беспрецедентний контроль над тим, хто зі спортсменів має змогу поїхати на головні міжнародні старти. Ця позиція в ієрарїії УФФК дала їй можливість десятиліттями не лишати талановитим спортсменам іншого вибору, ніж переходити до неї в учні. Згідно багаточисельним розповідям спортсменів і батьків, якими вони ділилися за всі роки існування нашого сайту, Марина Амірханова радо використовує повний набір маніпулятивних тактик: від поширення пліток про молодих тренерів до відкритого шантажу — задля того, щоб контролювати потік талановитих дітей. Хоча інколи перехід до неї — це єдиний вихід, оскільки УФФК за 30 років свого існування не зробила нічого для створення чи розвитку інституту появи молодих тренерів чи обміну знань, що теж є відповідальністю головного тренера.

Звісно, що така тактика може призвести лише до зміцнення позицій Марини Амірханової в ієрархії, але не може призвести до результатів, тож не дивно, що всі фігуристи, які перейшли до неї, покидають її морально й фізично травмованими та вже давно не мають високих досягнень на світовій арені. Згідно розповідям багатьох батьків і спортсменів, найбільша річ, яку Марина Амірханова ненавидить, — це коли спортсмени покидають її за власним бажанням. Іван Павлов був одним з таких.

Ірина Медвєдева, Марина Амірханова й Ольга Петрова втрьох були в Таллінні та були в постійній комунікації з Ариною Кузнєцовою, але не зі спортсменами. Ці три багатодекадні представниці федерації були саме тими людьми, які перетворили підготовку й виступи наших чемпіонів на чемпіонаті світу в жах.

Тепер ці самі люди мали повний контроль над рішеннями в федерації та вирішували долю пари.

Вони вирішили її знищити.

Висновки

Якщо щось радянська система спорту не любить більш за все, так це непокору. В ній неважливо, наскільки талановитий спортсмен/ка чи тренер/ка — якщо вони не погоджуються називати чорне білим, як це наказують зверху, — система їх знищує.

Базуючись на інформації наведеній вище, ми можемо зробити висновок, що виключення наших чемпіонів України, талановитої та прогресуючої пари, було не "грубим порушенням дисципліни", а актом помсти від Марини Амірханової, і, скоріш за все, Ірини Медведєвої та Ольги Петрової.

Вони не лише багаторазово порушили статут УФФК — роками викривляючи саму її мету й цілі, штучно створивши перешкоди спортсменам і тренерам для виконання їхньої роботи й обмеживши права та свободи людей фактом причетності чи непричетності до УФФК — а й вкотре продемонстрували, що УФФК як організація не працює — прийняття рішень зконцентровано в руках маленької групи людей, і ці рішення впродовж десятиліть мають невпинну руйнівну силу на українське фігурне катання.

Це виключення, звісно, не єдиний такий випадок. Занадто багато українських фігуристів мають власні історії таких самих безглуздих конфліктів чи знищення з боку федерації. Більше 70 талановитих фігуристів покинули Україну та втікли від УФФК за останні два десятиліття — про це можна прочитати в нашому останньому дослідженні. Величезна кількість дітей та спортсменів кидають фігурне катання завдяки деструктивним радянським методам тренувань, які активно оберігаються федерацією. Нові ковзанки не можуть з’являтися у вмираючій економіці українського фігурного катання, і це не дивно, що вони й не з’являються. УФФК стабільно знищує українське фігурне катання вже майже 30 років, але подібне знищення наших чемпіонів і єдиної пари — це одне з найзухваліших та диких проявів руйнівної діяльності УФФК, яку ми бачили за останні роки.

Плани на майбутнє

Катерина та Іван тримають себе в гарній формі й сподіваються, що в інших країнах їхні таланти, досвід та працьовитість оцінять краще. Думка про те, що буде змога тренуватись в іншій атмосфері, ніж типова для УФФК ворожість та ненависть, схоже, надає спортсменам сил в ці непрості дні. Безумовно, пандемія COVID-19 вплинула на шанси знайти нову країну чи партнерів у міжсезоння, але це тимчасова перешкода. Пара сподівається кататись разом, але також розглядається варіант, що доведеться знайти різних партнерів в різних країнах.

Ось пряма мова від самих спортсменів:

Ви можете висловити свої думки з приводу цієї ситуації на нашому форумі чи написати спортсменам в соцмережах слова підтримки.